Амбіцій багато, а "Без цукру" - одні
РОК-МУЗИКА
Захар БЕРКУТ
Гадаю, не відкрию якоїсь великої таємниці, коли скажу, що зараз львівський рок переживає якщо не бум, то принаймні якесь піднесення. З кінця 90-х і дотепер у Львові з’являються все нові й нові рок-гурти. Зрозуміло, що далеко не всі з них стануть українськими нірванами, металіками чи радіохедами. Мало кого з них упізнаватимуть на вулицях Львова так, як упізнають хлопців з “Півнів” чи “Плачу Єремії”, що є для багатьох уже живою легендою. Ці реалії розуміють усі, як, без сумніву, і самі виконавці, та вони продовжують працювати. Чому?
По-перше, для власного задоволення, ну і, звичайно, через надію (а може, саме я – той новий кумир, якого вже зачекалася світова рок-тусівка!). Отже, всі сподіваються. А поки ще не настав їх час золотих та платинових дисків, перших місць у світових хіт-парадах, ці гурти намагаються запам’ятатися львівській аудиторії. Для цього вони беруть участь у різних “вуличних” концертах, а інколи влаштовують власні,– так звані – сольні.
У клубі-кафе “Лялька” саме сольний концерт мала група “Без цукру”. Цей гурт тепер уже з натяжкою можна назвати молодим, адже існує він три роки. За цей час “безцукрівці” встигли “засвітитися” у Львові, сподобатися слухачам, надавати чимало інтерв’ю мас-медіа. Попри це, у багатьох людей ця група асоціюється лише з жувальними гумками (через назву) та прізвищем Чубай (оскільки вокалісткою там є Соломія Чубай).
Навіть якщо спитати у тих, хто хоча б раз був на концерті “Без цукру” про музику, яку грає цей гурт, то навряд чи багато знайдеться таких, хто зможе охарактеризувати її, вписавши у рамки якогось музичного напрямку чи течії. Зокрема особисто мені також важко дати відповідь на це запитання – з двох причин.
По-перше, не те що пісні, але й частини однієї й тої ж композиції у “Без цукру” бувають цілком різними. Для прикладу, спочатку це може бути мелодійний “мєдляк”, а потім агресивний хардкор, а на завершення цілком можна вловити ще й якісь психоделічні мотиви.
По-друге, “безцукрівці” постійно експериментують: з піснями (навіть до своїх старих пісень повертаються і щось у них змінюють), з апаратурою (гітарист постійно міняє “примочки”, дещо змінюючи цим звучання пісень), з барабанщиками (вимушена відсутність постійного ударника призводить до того, що кожен новий стукає трохи інакше, ніж попередній). Але, як на мене, – це йде тільки на користь “Без цукру”, адже прогрес у групи, якто кажуть, “на лиці”.
На початку оповіді вже йшлося про те, що у Львові зараз є купа рок-груп, але більшості з них чогось бракує. Одним – звичайної професійності виконання (таких більшість), іншим – фантазії (у написанні музики та слів). Взагалі, тексти пісень – це питання досить цікаве. Адже в одних вони є відверто примітивними, в інших же – навпаки, аж надто мудрі (причому музика не завжди “дотягує” до слів). А ще у Львові є такі гурти (принаймні один – яскравий представник цього “виду” – вже доволі “просунутий”), учасники яких вважають себе суперальтернативними, гіперандеграундовими і кілометровопрогресивними. Це позначається й на піснях цих груп, які й піснями іноді назвати важко.
Що стосується “Без цукру”, то в цієї групи немає проблем із фантазією та професійністю, адже кожен учасник групи – справді музикант (якщо не за освітою, то за сприйняттям та розумінням музики точно). Що ж до всього іншого, то в кожного є свій смак, тож нав’язувати якусь думку просто недоцільно. Хочу поділитися лише власними роздумами щодо текстів пісень. Як на мене, їх мали би розуміти всі, але, незважаючи на це, більшість із них справді далеко втекли від примітивного римування і вже стукають (а може, й достукалися, це вирішувати літературним критикам) у двері поезії.
І ще про тексти. Автором переважної більшості з них (як і левової частини музики) є гітарист і своєрідний ідейний натхненник гурту Роман Телеп. Але якщо вже знайомитися, то зі всіма: вокалістка – Соломія Чубай, басист – Юрко Козій. Головним болем для “Без цукру” залишається ударник, а тому того, хто зараз є ударником гурту, не знає, напевно, ніхто, навіть його учасники.
А тепер – про концерт. Доволі несподіваний крок вирішили зробити “Без цукру”, взявши собі “на розігрів” ще зовсім невідому широкому загалу групу. За останніми даними, її назва (яка вже неодноразово мінялася) – “Верховна зрада”. Отож спершу була “Верховна зрада”, яка прекрасно “завела” публіку. І то дурниця, що зі співу вокаліста можна було розібрати лише окремі (чомусь переважно не зовсім цензурні вислови), – головне, що публіка “схавала”.
А вже до “розігрітих” слухачів вийшли, як їх жартома називають (через назву), “діабетики”. Видно було, що більшості трохи важко відразу переключитися на більш професійну і злагоджену музику “Без цукру”. Але це тільки спочатку, бо вже за кілька хвилин публіка знову ввійшла у своєрідний транс. Усім було добре: хто хотів – танцював, хто хотів – скакав, дехто слухав, усі пили пиво, а згодом, після завершення виступу “Без цукру”, зрозумівши, що “Верховної зради” більше не буде, всі активні слухачі розійшлися.
А те, що покидали “Ляльку” з добрим настроєм усі, може засвідчити кожен, хто був того вечора на концерті. А хто не був, може нарікати лише на себе, бо не почув і не побачив ще одних молодих, талановитих і амбітних рокерів із “Верховної зради” і не зміг насолодитися музикою вже трохи “підтоптаних”, дозрілих, але, повірте, не менш амбітних “Без цукру”.
|
|
