Права людини не мають кордонів
Створюється мережа закладів допомоги біженцям
ПРАВО
Зоряна ІЛЕНКО
У Львові заплановано створити мережу закладів допомоги біженцям. До проекту долучилися представники Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН), Центр суспільних ініціатив Британської Ради міста Львова, Міжнародна амністія “Україна – 2”, Об’єднання студентів-юристів Львівського університету й інші організації.
Як повідомила президент юридичного центру допомоги біженцям “Права людини не мають кордонів”, виконавчий партнер Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців Світлана Марінцова, у Львові офіційно налічується 180 біженців (загалом в Україні – 3300). Будь-які клопотання щодо виконання конвенції ООН розчиняються в лабіринтах влади. Сьогодні біженці є найбільш вразливою верствою населення.
Нагадаємо, що, згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, у грудні 1950 року було створено Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Метою цієї спеціалізованої агенції стало надання захисту та притулку потребуючим, людям, життю або свободі яких у їхніх рідних краях загрожує небезпека. Через шість місяців, а саме – 28 липня 1951 року, було ухвалено Конвенцію ООН про статус біженців, яка стала фундаментальним документом, що визначив норми поводження з біженцями та їхні права. На сьогодні до цієї конвенції приєдналися понад 130 країн світу.
Завдяки діяльності УВКБ ООН з підготовки кадрів і розвитку відповідних інституцій процедура визначення статусу біженця запроваджена майже в усіх областях України. Вітчизняні органи влади започаткували процедуру оскарження рішень про відмову в наданні статусу біженця і лише протягом 1997 року розглянули приблизно 200 справ. Але недостатні можливості установ, які займаються питаннями біженців і міграційними процесами, обмежують доступ до даної процедури всіх бажаючих отримати притулок у нашій державі. Зросла кількість переслідувань мігрантів правоохоронними органами, почастішали випадки накладення на них стягнень.
Арешти біженців є досі дискусійним питанням на світовому рівні. Міжнародні норми містять чіткі положення про арешт цих людей, відповідно до яких даний запобіжний захід заборонений (за винятком окремих чітко окреслених обставин). Умови утримання мають бути гуманними: не припустиме перебування цих знедолених в одній камері з кримінальними злочинцями. Однак, як розповідає представник Міжнародної амністії “Україна – 2” Наталка Дульнєва, усупереч міжнародним нормам деякі країни надовго затримують шукачів притулку, не забезпечуючи належних умов. Затримання використовуються також і для того, щоби перешкодити пошуку й отриманню міжнародного захисту. У Японії біженців, які намагаються в’їхати без документів, як правило, затримують, їм часто пред’являють звинувачення в незаконному перетині кордону. Лі Цзумей, вагітна втікачка з Китаю, жертва державної політики контролю над народжуваністю, прибула в Японію в лютому 1998 року. Її ув’язнили, звинуватили в незаконному в’їзді в країну. У квітні вона подала прохання про надання їй статусу біженця і лише у липні була звільнена з міркувань гуманності. Прохання ж про надання статусу біженця японці відхилили, і жінка подала апеляцію.
Шукачів притулку в Сполучених Штатах Америки часто перевозять з одного місця в інше без будь-яких попереджень. Так, Юдайю Наньонгу, 20-річну втікачку з Уганди, без будь-яких пояснень перевели до окружної тюрми Йорка (Пенсильванія), а доти понад шість місяців утримували в іншому штаті.
Шукачі притулку часто примусово перебувають у транзитних зонах аеропортів. У будапештській (Угорщина) протягом 11 днів жила Рахім Бекай разом зі своїми трьома дочками та двома маленькими синами. Вони втекли з провінції Косово (Федеративна Республіка Югославія). Упродовж майже року їм ніде було спати, їли вони раз на день, не мали жодної інформації про свій статус. Тільки після втручання Міжнародної амністії родину Рахім Бекай перевезли з транзитної зони.
Тамбіраях Камалатхасан, тамілець із Шрі-Ланки, був одним із 192 вихідців із цієї країни, котрі в пошуках притулку перебували на борту корабля, що увійшов у територіальні води Сенегалу в лютому 1998 року. За повідомленнями, їм не було надано жодної можливості просити про надання статусу біженця. А через три дні цих людей випровадили додому, де їх негайно ув’язнили. Звільнили бідолашних через декілька тижнів. Тамбіраяха Камалатхасана в липні запроторили за ґрати повторно і, за повідомленнями, його катували в поліцейській дільниці протягом кількох днів.
На жаль, держави в усьому світі продовжують ухилятися від виконання власних зобов’язань щодо біженців. У сучасних умовах УВКБ ООН не достатньо захищене від політичного тиску і не завжди має змогу публічно висловлювати своє занепокоєння. Але найдужче Міжнародну амністію непокоїть те, що УВКБ ООН, принаймні в нинішньому вигляді, не здатне ефективно стежити за реалізацією згаданої конвенції в державах, які її ратифікували.
|
|
