РЕПЛІКА
П’ємонт насамперед економічний
Уже протягом тривалого періоду “Поступ” систематично надає свої шпальти речникам галицького націоналізму — не того, що є складником чи відозміною націоналізму загальноукраїнського, а такого, що цьому останньому себе протиставляє. Пристрасті послідовно розпалювалися, невдовзі, мабуть, можна було б очікувати появи гасел, як-от: “Галичині — незалежність!” і “Геть українських окупантів!..” Аж раптом хтось насмілився вказати на очевидний факт голизни короля — себто на економічну слабкість Галичини на тлі інших регіонів України. Відтак ми прийшли до того, з чого мали б починати в “буремні 80-ті”. Примарну гармонію національно-регіональних амбіцій, зрештою, піддано перевірці як не алгеброю, то бодай арифметикою економічних реалій.
“Український П’ємонт”... Вживаючи це означення, чи враховуємо ту обставину, що правдивий — італійський П’ємонт став спочатку загальнонаціональним фабрикантом і фінансистом, а вже відтак — прапороносцем “італійської ідеї”? Месіанські ж інтенції, не сперті на тверде економічне підґрунтя, тяжіють до виродження. Автор цих рядків не знає жодного прикладу успішної суверенізації тих націй і країн, які б не виявили потужних спроб розвитку ще перед незалежністю, у підневільному стані. “Зацофану” провінцію не зроблять авангардом прогресивного людства ні власна конституція, ні окрема місце на міжнародних форумах, ні суверенне право формувати владну верхівку з рідномовних і рідновірних “зацофаних” провінціалів.
Р. Лозинський у змістовній розвідці “Чому Галичина відстає?” (“Поступ”, № 137 2001 р.) загалом правильно вказав на соціально-економічні передумови сучасної провінціалізації регіону. Не приголомшуючи сенсаційними відкриттями, він натомість привертає увагу до речей достатньо відомих, але чомусь ніким дотепер уголос не названих і всерйоз не осмислених. Однак на питання-підзаголовок “Як довго ми ще будемо відставати?” відповідь навіть не окреслена. “Саме з відсталості слід починати...”, — слушно зауважує п. Лозинський. Гаразд, але ЩО починати?
Ми перейшли катастрофічну руйнацію господарки — страшну трагедію, яку можна порівняти хіба з війною та голодомором. Однак саме кризи, як відомо, є сприятливими моментами для зміни лідерів.
Варто було нашому регіонові проявити більшу опірність руйнівним економічним стихіям, уміння швидко оговтатися від потрясінь, на рік-два раніше відновити поступальний рух... Політичні передумови для такого прориву Галичини в загальноукраїнські лідери існували, адже ще перед початком кризи тут сформувалася єдина в Україні некомуністична регіональна влада. Однак жодних серйозних соціально-економічних програм вона втілювати не стала, що закономірно призвело до краху як загальноукраїнських амбіцій націонал-демократів (“східняки” не побачили жодних переваг їхнього правління), так і планів національного відродження.
Потенційно шанс на здобуття загальнонаціонального лідерства не втрачено й дотепер. Адже відновлення господарки тільки-но почалося, шлях до Європи — ген неблизький. Та й економічне зростання наразі йде “неправильно”: набирають обертів переважно великі підприємства, виробники вугілля, металу, цементу та іншої “традиційної” для України продукції. Це не має перспективи. І вже невдовзі його лідерів спіткають значні труднощі. Між тим розбудова малого бізнесу лишається непіднятою цілиною, занедбано високі технології, туризм, не розвивається транскордонне співробітництво...
Отже, шанс усе ще не втрачено. Але для його реалізації необхідна політична воля, принаймні потужніша за сукупну волю “синьо-жовтої” бюрократії та “червоного” директорату Галичини до блокування суттєвих змін. Плюс концепція управління економічними процесами в регіоні. (Якщо остання ідея є “соціалістичною”, то Чилі та Південну Корею поставив на ноги саме такий “соціалізм”). Наразі ж не маємо ні першого (волі та її політичного носія), ні другого (концепції, її замовника та розробників).
Наприкінці дещо про місію Львова та Галичини. Чи нема-таки для неї жодних шансів?.. Знову трохи статистики. За кількістю населення, а відтак і економічним, інтелектуальним потенціалом тощо Львів посідає лише 7-ме місце в Україні. Однак потенційний ареал львівської метрополійності є при тому найобширнішим!
Він простягається на 10 областей, тут мешкає майже кожний третій українець, виробляється хоча й пропорційно менша, але абсолютно доволі значна частина ВВП. Від Полісся до степової України, від Ужгорода до Тетерева Львів є природним економічним, політичним, освітнім центром тяжіння. Тут він — найбільше місто, рівних якому не буде ще довго. Тут львівські діячі й інституції легко отримують такий авторитет, який їм украй важко здобути на загальноукраїнському терені. Тут, зрештою, майже повсюдно мешкають люди, що розмовляють однією з нами мовою, хоча на різні теми.
Мета спільного піднесення, покращання свого статусу в Україні може й мусить нас об’єднати. Так, приміром, аграрно-провінційна Фландрія у 60-70-ті рр. почала економічно обганяти індустріальну Валлонію, підносячи відтак і статус фламандської мови в державі.
“Розширення” та прискорений поступ Галичини, ідейна й економічна консолідація навколо неї цілого західноукраїнського простору, порятунок від русифікаторської навали (деінде, як-от на Сході, можливо, уже незворотної) якомога ширшого українського терену — висока й гідна перспектива. Вона має й альтернативу: бантустанізація україномовної Галичини в латиноамериканізованій, довічно інтегрованій у “євразійський простір” Україні. Останнє — лише через брак волі та концепції. Що виберемо, панове?
Володимир ВІТКОВСЬКИЙ, депутат Львівської міської ради
|
|
