Пам'яті отця Мелетія Ільчишина
40-Й ДЕНЬ
|
на світлині: о. Мелетій серед молодих парафіян
Світлина з архіву “Поступу”
Не стало серед нас отця Мелетія Ільчишина. 21 серпня 2001 р. він, як завжди раненько, тихою спокійною ходою прийшов у храм, відслужив Службу Божу, поговорив із прислужниками, постояв біля церковної брами , насолоджуючись вправною працею штукатурів, які завершували фасад. Він нетерпляче чекав на заповітну хвилину його освячення. Сів у автобус і поїхав додому. Сказав дружині: “Я трохи відпочину”. Але відпочинок виявився вічним.
Свою першу парафію – Храм Христового Воскресіння – отець Мелетій отримав у липні 1994 р. уже немолодим (мав 61 рік), і за його плечами був уже довгий, нелегко пройдений життєвий шлях.
Народився 4 серпня 1933 року в селянській родині села Лукачі Волинської області. До Львова прийшов робітником на завод “Львівприлад”, віддав його 15 років свого молодечого життя. Прагнення до знань примушує його поєднати працю з навчанням на вечірньому відділенні Львівського університету: з нього його відрахували на П-му курсі, бо відважився поїхати із сотнею таких же, як він, відзначати століття з дня смерті Тараса Шевченка в Канів і там виголосив патріотичну промову.
Згодом йому вдалося поновитися, навчання закінчив у 1967 році. Відтоді 25 років працював учителем української мови в середніх школах Львова, виховував у молоді любов до рідного народу, краю.
Навіть в умовах радянського терору молодий учитель організовує дітей на добрі діла: садить із ними дуби в пам’ять про славетних українців, співає в хорі “Боян” та в церковному хорі храму Преображення Господнього.
Коли 1990 року Українська Греко-Католицька Церква війшла з підпілля, здійснилася мрія Омеляна-Мелетія Ільчишина – студії у Львівській духовній семінарії, згодом – у Богословській Академії та радість служіння Богові та рідному народові.
Отець Мелетій прийшов у парафію, якої фактично ще не було, – на Сигнівці, у західному передмісті Львова. Парафію треба було створити. Храм Христового Воскресіння був руїною, яку мусили відбудовувати. Повсюди в незавершеній будівлі гуляв вітер, по стінах і на голови лилася дощова вода, мохом, цвіль. І в таких умовах почалася його праця як священика та будівничого храму.
Насамперед перекрив перший поверх і створив умови для щоденних відправ. Провівши ремонт низу храму, почав відбудову його даху та бань.
Отець володів даром об’єднувати, вселяти віру та надію. Він ніс слово правди, добра і зичив його кожному. На жаль, не всі відповідали йому взаємністю, сприймали патріотичні проповіді. Один тільки Бог знає, скільки довелося священику натерпітися від недругів, заздрісників, а що пережити від тих, хто хотів посіяти серед громади вірних парафіян неспокій, розбрат, підбурити на колотнечу. Це підривало його і так слабке здоров’я. Отець на ногах переніс інфаркт, через вологість і холод у храмі кілька разів хворів на запалення легенів. Це зумовило хронічні недуги та потребу постійного лікування, що вимагало немалих коштів. Але цей мужній чоловік продовжував працювати і, попри все це, ніколи не виказував душевних і фізичних мук, терпів образи та наклепи, тягар обов’язків, вірно несучи свій хрест.
Разом із відбудовою першого поверху храму на другому поверсі відкрив капличку Матері Божої Неустанної Допомоги, у якій щонеділі служать Служби Божі для дітей і проводять духовну науку молоді. На поверх вище було відкрито читальню “Просвіти” під опікою Товариства Пресвятої Родини, закладено бібліотеку. Під його керівництвом організовано три церковні хори, серед них – молодіжний хор “Надія”; проводилися дні Святого Миколая, обхід парафії з колядою, було відновлено великодні гаївки біля церкви.
Отець домовився про співпрацю з Благодійним фондом Святого Володимира про створенні “Центру родини” для проведення релігійно-просвітницької, культурно-виховної та соціально-харитативної роботи. У тяжкі, економічно скрутні 1994-1999 роки спільно з Фондом надає матеріальну допомогу самотнім, стареньким, інвалідам і багатодітним сім’ям, щорічно проводить “Сирітське деревце”, до його залучає понад 80 дітей сиріт.
Його виваженість і далекоглядність сприяють встановленню релігійного миру. Тим, хто сіяв незгоду, він протиставляє свою витримку та благородні справи. Щороку проводяться реколекції, храм відвідують владики Любомир Гузар, Юліан Ґбур, Андрій Сапеляк, котрі своїми проповідями допомагають отцеві об’єднати мирян, скерувати їх на правильний життєвий шлях, що веде до Храму, до Бога.
Багато мирян та організацій своїми пожертвами сприяли відбудові церкви. Храм із чудесними високими банями стає одним із кращих при в’їзді до Львова від західного кордону України. Хрести, які красуються на банях, хоругви й багато інших оздоб були особистою пожертвою отця.
Отець Мелетій за свою працю на релігійному та патріотичному фронтах одержав нагороду від Народного Руху “За молитву про Україну”, а в ювілейний 2000 рік від народження Ісуса Христа – грамоту Української Греко-Католицької Церкви.
Ми знаємо, що якби отець Мелетій мав змогу на прощання промовити до нас, то він просив би всіх, зокрема своїх парафіян, жити в мирі, злагоді та любові, благав, аби ми об’єдналися задля відбудови храму в наших серцях, родинах, державі.
Віддаючи належне нашому духовному пастиреві за його праведні труди, схиляючи голови перед світлою постаттю про нього, просімо в Господа Бога нашого, щоби Він упокоїв його душу в місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, де вже немає ні болю, ні страждань.
Збережімо й увіковічнімо назавжди його добре ім’я!
ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!
Громада вірних парафіян Храму Христового Воскресіння у Львові
|
|
