Забужко в межовій ситуації
МІФИ І ЕКЗОДИ
Олександр ПАСІЧНИЙ
|
Світлина Ігоря Савули
Оксана Забужко під час Форуму видавців на зустрічі з читачами в ЛНУ презентувала свою нову книжку “Репортаж із 2000-го року” та нове видання “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу”. А замість обіцяної в афіші презентації роботи Леоніда Плюща “Екзод Тараса Шевченка. Навколо “Москалевої криниці”. Дванадцять статей” за відсутності автора доречним стало розмірковування про Шевченка й шевченкознавство.
“Трапилося неможливе”, – так відгукнулася О.Забужко з приводу терактів в Америці. Позірно стабільне і врівноважене суспільство б’є і калатає у лихоманці, гинуть тисячі безвинних мешканців столиці. Ба більше, ціла планета живе в режимі потрясінь і шоку, у передчутті страшного, люди не встигають навіть мислити, стежити за реєстром божевільного, змінного світу. А в нашому “рідному отечестві” трохи погуло й затихло, колгоспи рапортують про зібрані буряки, а події “за океаном” нас обходять стороною. Цей похмурий “екзистенціалістський” настрій став лейтмотивом цілого вечора.
По смерті Т.Шевченка виникло кілька його фантомів, зовсім протилежних, навіть полярних за змістом. Шевченко в уявленні П.Куліша інший, скажімо, ніж у Д.Донцова. У теперішній Україні доводиться наново відкривати образ Шевченка, не спрофанований хуторянською чи надмірно патріотичною філософією, а тим більше ленінсько-сталінською, розглядати його творчість насамперед як мистецьке явище. Праця Г.Грабовича принесла нам щось незвично нове, але в діаспорі не тільки він писав про Шевченка, – є ціла хвиля студій, яка тільки-но до нас докочується. На рубежі 70-80 рр. на Заході з’явилося якісно нове розуміння Шевченка у студіях Богдана Гунчака, в окремих статтях Юрія Шевельова, що не видані й досі одною книгою, у творі Л.Плюща. Книжка цього культуролога і правозахисника була видана англійською мовою 1986 року в Канадському Інституті українських студій, та стала не те що раритетом, а “бібліофантомом”. Використовуючи свій містичний, езотеричний досвід та наукові знання, автор висвітлює постать Шевченка, його тексти у певних моментах екзистенційної напруги.
Забужко апріорі брала Шевченка-інтелектуала, інтелігента, який мав повну свідомість своїх культуротворчих функцій. Він отримав в Академії Мистецтв чи не найкращу освіту та органічно почувався в маєтках дворянства і в салонах петербурзької богеми, завжди міг зав’язати великосвітську бесіду, вивчав французьку мову, і вбирався часом у фрак або єнотову шубу.
Шевченко прийшов у час, коли українська нація майже втратила свій міф, коли почалося поступове “малоросійське заникання”. Для “малоросійських дворян” Котляревського і Гулака-Артемовського українські вірші були “од безділля лиш забава”, проявом обласної свідомості. Почуття національної приреченості, смерті України було властиве письменникам-романтикам А.Метлинському, П.Кулішу, та й М.Гоголь бачив Україну в образі “прекрасної дорогої покійниці” та не знаходив способу її реанімації. Натомість Шевченко створив для земної України новий міф, в якому сяє відображення її небесного існування, та утопію сім’ї-суспільства. Разом із тим він ніби спокутує проклін української нереалізованості – звідси й персонажі-аутсайдери у межовому світі його творів, які ладні на інцест, суїцид та інші страхітливі речі. Тексти Шевченка – це єдине силове поле, яке, за думкою Забужко, не вичерпують ні Шекспір, ні Шопенгауер – це трагічні, найпесимістичніші голоси, то як з ними порівняти голос Шевченка – “гук воскреслої труби архангела”? Шевченко і в найгірші періоди свого життя залишався віруючою людиною, мислив по-християнськи, будучи не ким іншим, як поетом-контактером-шаманом, свідомим своєї деміургійної місії. І саме зараз, коли український міф знову зазнав кризи, виникає потреба його оновлення, відтворення загубленого образу світу, нової інтерпретації Шевченка та всієї нашої класики.
Годилося б поставити крапку та відіслати філологів до книгарні за цією науковою монографією (саме нею є “Шевченків міф України”) – якби-то не одна обставина – скандал навколо неї. “Таке враження, ніби прорвало каналізацію” – бурхлива несамовита реакція у пресі навколо книжки, яка зовсім не призначалася для масового читача. Це дивно, бо авторка винесла шаблони шкільної програми за дужки та не полемізувала з радянськими літературознавцями, а дискутувала з Грабовичем. А закиди наступні: “1. Про Шевченка треба писати просто, бо й він писав просто. 2. Нічого тягнути Шевченка у вельможне панство, він був простим мужиком”. А судді хто? Це, зі слів письменниці, “нова висувана інтелігенція пролетарсько-селянського походження, малоосвічені люди, які вчора приїхали з села та отримали викладацькі посади. Глибоко сидить “розінтелігенчення” в українській культурі”.
Навряд чи таке “одкровення” буде сприяти примиренню Забужко з професурою університетів, хоча у ньому є певний історичний сенс.
|
|
