ВИРОК ВИНЕСЕНО
МЕЛЬНИК
Вирок винесено. Колегія Львівського обласного суду засудила вбивць Ігоря Білозора. Воронов отримав п’ятнадцять, а Калінін – дванадцять років позбавлення волі в українських установах виконання покарань. Вони вже мають (хто – більший, хто – менший) стаж попереднього ув’язнення і деяке уявлення про те, що їх чекатиме у найближчі десять із чимось років.
На їхнє щастя, смертної кари в Україні вже немає, а вічне, досмертне ув’язнення мало чим відрізняється від кільканадцяти років. Переживши свої терміни, Воронов та Калінін ще матимуть шанс прожити шмат свого життя на волі. Щоправда, вийдуть вони з тюрми-колонії вже не такими, якими були до травня 2000 року.
Їм буде вже поза сороківку, і на плечах – тягар судимості та вічний докір української громади міста Львова, яка ніколи не зніме з них тавра вбивць Ігоря Білозора. Можливо, за ці роки засуджені зміняться. Адже ув’язнення – це не лише кара, це (принаймні в ідеалі) місце спокути, очищення, повернення до Христа. Шанс змінитися. Тоді, можливо, вони повернуться на волю людьми моральними.
У своїй промові на суді адвокат родини Білозорів Михайло Жолубак говорив: “До конфлікту, який мав місце 8.05.2000 і привів до загибелі народного артиста України, композитора Ігоря Білозора, дотичні два типи моралі, або мораль і аморальність.
Я більш ніж переконаний і намагатимуся це довести, що Ігор Білозір був глибоко моральною людиною, він був у першу чергу християнином і керувався принципами християнської моралі. Саме цими принципами він керувався, коли 8.05.2000 року на літньому майданчику кафе “Цісарська кава” до столика, за яким сидів він і його товариші, підійшов підсудний Воронов і безпричинно та безпідставно вдарив його в обличчя, після чого пішов далі. Необхідно погодитися з тим, що ця ганебна поведінка Воронова мусила принизити честь і гідність композитора. Адже його безпричинно і невинно грубо скривдили. За його столиком співали його ж пісні, але він їх не співав. Це підтвердили свідки. У словесній перепалці, в шарпанині участі не брав – і тут ні з того ні з сього його б’ють по обличчю. Після цього Ігор Білозір підходить до столика своїх кривдників, а їх вже на той час було двоє, і, замість того, щоб висловити свої претензії, простягає на знак примирення і прощення руку.
Дивна поведінка, чи не так? Для багатьох, хто чув про цей випадок, – була дивною, адже упродовж більш ніж 70 років насильно ламалися наші душі й проповідувався культ сили та принципи середньовіччя. Для молоді слово духовного пастиря фактично було недоступним. Дітей до церкви не допускали, колядувати на Різдвяні свята забороняли, а на Великдень гнали їх на колгоспні поля.
Дітей хрестили і шлюби брали таємно, за релігійні переконання людей переслідували. При відмінних знаннях із так званого наукового атеїзму студентам виставляли двійки, а після цього в багатьох випадках виключали з вузів.
У такій обстановці принципи християнської моралі, тобто любові до ближнього, як це записано в 10-ти заповідях Божих, прощення ближньому були заглушені. Цього треба було більшовикам, і тому багато хто з нас здивований поведінкою Ігоря Білозора в тій частині, коли після того, як його скривдили, він знайшов у собі духовну силу, підійшов до своїх кривдників – і простягнув руку для примирення. Про що це говорить? Це свідчить про велику християнську мораль композитора, говорить про те, що він, маючи міцний фундамент християнської віри, закладений його батьками, його зберіг і вчинив саме так, як вчинив, хоча цей вчинок багатьма трактується як приниження...”
Батьки Воронова та Калініна зробили їм велику кривду, позбавивши їх християнського виховання, не прищепивши їм поваги до мови та культури народу, серед якого ті народились та прожили понад двадцять років. Адже вирок Воронову та Калініну – це і вирок їм, їх системі цінностей, їх психології зверхності, їх нетолерантності до українства.
На жаль, така психологія притаманна не лише колишнім радянським урядовцям, яких у народі звикли називати “окупантами”. Такий менталітет панує, на жаль, і серед тисяч урядовців модерної української держави. Особливо серед тих, хто служить у війську, правоохоронних органах. Але й у цивільних установах теж не бракує таких чиновників, навіть у Львові. Багато хто з них за десять років так і не навчився розмовляти українською мовою. Дехто навіть тим пишається!
Отже, цей вирок є подзвоном і для них. Пора опам’ятатися. Дай Боже, щоби більше не сталося такої трагедії, як з Ігорем Білозором. Бо якщо ще станеться щось подібне, то навіть такі сумирні та терплячі люди, як українці, можуть не витримати. І тоді полетять не лише побиті шибки “Цісарської кави...”
...Перед візитом Папи Римського до Львова ув’язнені з виправної установи на Хуторівці просили Івана Павла ІІ заїхати до них для спільної молитви. Папа не зміг виділити у напруженій програмі візиту часу для відвідин. Однак він не забув про прохання засуджених і, проїжджаючи повз колонію, помолився за ув’язнених, поблагословив їх. Отже, і вони всі теж мають шанс...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
