Вогонь, вода і мідні труби "Золотого лева"
ВУЛИЧНИЙ ТЕАТР
Олександр ПАСІЧНИЙ
|
на світлині: Вулична вистава “Мазепа” – це спільний проект театрів КТО, КЕТ і “Воскресіння”, здійснений режисером Єжи Зонем за драмою Юліуша Словацького
Світлина з архіву театру “Воскерсіння”
Вуличний театр має давню передісторію: ігрища скоморохів, військові танці та ритуали, обрядова пантоміма (“коза”, “маланка”), різного ґатунку карнавальні дійства, народний вертеп. Що не кажіть, а Середньовіччя полюбляло вуличні перформенси. Експресіонізм, сюрреалізм, абсурдизм сформували авангардовий та експериментальний театри і як повернення до забутого – окрему мистецьку форму, яку тепер називають вуличним театром. Він не чекає на глядача з квитком, а сам іде на вулицю, у натовп, робиться публічною розвагою, використовує засоби, які на вулиці сильніші за слово: великі декорації, танець, вогонь.
Парадокс сучасного театру: він шукає давні форми спілкування із масовим глядачем. Життя фактично викидає українських акторів на вулицю, де їм доводиться наново вчитися грати (і жити!) вже за іншими законами, ніж ті, що панують на камерній сцені. Ці тенденції продемонстрував міжнародний театральний фестиваль “Золотий лев”, який відбувався з 14 по 18 вересня 2001 року у Львові. Єдиний в Україні легітимний сертифікований фестиваль із бієнале, ставши щорічним, презентував цього разу тільки вуличні вистави. У ньому взяли участь львівський театр “Воскресіння” і Київський експериментальний театр (КЕТ) – два професійні театри України, що працюють із вуличними виставами, а також колективи з Польщі.
На кілька днів центр Львова перетворився на великий полігон для феєричних та іскрометних видовищ, що збирав юрби глядачів. У атмосфері загальної ейфорії Дня міста центром продефілювали доісторичні динозаври та мамонти, Ісус Христос, Колумб, темні постаті Леніна, Наполеона і Гітлера – це вистава “Прощавай, тисячоліття” театру “Воскресіння”. Цей же колектив спільно з акторами ТЮГу , спортсменами товариства “Динамо” та танцювальним ансамблем палацу Г. Хоткевича розважив людей прем’єрою “Данило Галицький”. Театр анімації з м. Єльоня Гура представив виставу про дракончиків, Театр чотирьох елементів (м. Хойніце) – “Вавилоніум”, Правдивий театр (м. Бєлява) – “Останній марш”. У Львівській Опері танцював модерн-балет “Альтер” (м. Каліш), а десь поблизу веселі клоуни та люди на ходулях йшли карнавальним ходом, каскадери робили ризиковані викрутаси. Та найбільшою подією фестивалю була вистава “Мазепа”, запрезентована трьома колективами: “Воскресіння”, КЕТ і Краківським театром КТО.
Київський експериментальний театр
КЕТ було організовано як театр-студію у 1993 році з групи акторів Київського молодіжного театру. Засновник Валерій Більченко виробляв свій режисерський погляд і театральну мову, однак творча лінія КЕТ, накреслена Більченком, закінчилася виставою “Східний марш” 1994 року. Деякі критики вбачали в ній вичерпаність форми, бо це був невеликий текст щоденника актриси. Після тихого провалу В. Більченко пішов із колективу, а новим художнім керівником став Анатолій Петров. 1994 року КЕТ переїхав до Києво-Могилянської академії, з осіннього сезону 1998 року працював як репертуарний, регулярно виступав із вуличними спектаклями. На сцені театр представив “Постріл в осінньому саду” (за п’єсою А. Чехова “Вишневий сад”), “Чекаючи на Ґодо” (Семюел Беккет), “Голомоза співачка” (Ежен Йонеско), “Амфітріон” (Петер Хакс).
Першу вуличну виставу “Опис чудовиська. 1 частина” було репрезентовано 1994 року в Севастополі на театральному фестивалі “Херсонеські ігри”. А потім з’явилися й інші: “Повернення додому”, “Твір № 4”, “Вуличний концерт”, “Марко Пекельний”. Торік у Польщі (Каліш, Любін, Ґданськ, Варшава, Краків) актори грали новий спектакль “Між небом та землею”. У ньому беруть участь 9 акторів, деякі – на ходулях, звучить класична музика. За словами А. Петрова, “це вистава про маленьку сіру людину, яка дозволила собі в жорстокому світі мріяти про те, щоби злетіти в небо, яка відчула розрив між мріями та реальністю”. Художній керівник планує зробити своєрідний міні-фестиваль.
Театри А. Петрова, Я. Федоришина й Е. Зоня в рамках спільного проекту мають відвідати 5 міст в Україні, представляючи в кожному по одній виставі від трупи. КЕТ нещодавно гастролював у Німеччині, Франції, Польщі (Ґданську та Варшаві). Директор фестивалю “Фета” з Ґданська цими днями запросив до себе. Колектив співпрацює з Центром театральних досліджень при Києво-Могилянській академії, з театрознавцем Оленою Замостян. При КЕТ існує студентський театр-студія Ludus. Анатолій Петров учить театральної майстерності, ставить режисуру. Останні вистави Ludus – це “Дванадцята ніч” Вільяма Шекспіра, “Картотека” Тадеуша Ружевича.
Театр КТО
У 60-ті рр. Польща переживала певне відродження театрального руху, гучно висловився Teatr STU. Та, напевно, критична вага сильних і яскравих особистостей спричинила в ньому вибух: багато акторів пішли, і трупа розпалася. Режисер Єжи Зонь, який теж залишив цей колектив, заснував 1977 року в Кракові Театр КТО, до нього залучив групу випускників Ягеллонського університету. Першою виставою був Ogrod Rozkoszy (режисер – Adolf Weltschek). Із 1985 року театр узявся за вуличні спектаклі, сьогодні вони складають основний репертуар. Одні з найважливіших вистав на сцені – це Paradis, Lustro, Рrzedstawienie pozegnalne; вуличні – Parada ponurych, Apokryf; у Львові близько 2 років тому було показано сценічну Cinema та вуличні Wieza Babel і Zapach chasu.
Театр КТО, на думку Єжи Зоня, є дуже особистим, авторським. Режисер зізнається, що він залюбки писав би нескінченну драму. Вуличні вистави у виконанні театру КТО витримані в руслі нової естетики, що спирається на яскраву експресію. Історизм фактично нівельовано, навіть Wieza Babel і Mazepa оминають реальні події та факти. Єжи Зонь вважає, що сценічний експеримент спільно з вуличним витворюють особливу мову, де значення виражається тілом актора, голосом, рухом, а також музикою, а лише подекуди – словом. Стиль праці та репертуар Театру КТО пов’язаний із традиціями театру ярмаркового, мандрівного. Театральні архетипи й емоційний характер видовищ долають бар’єр непорозуміння між акторами та глядачами, стирають різницю між публікою на площах провінційних містечок та великих фестивальних залів.
“Мазепа”
Вулична вистава “Мазепа” – це спільний проект театру КТО, КЕТ і театру “Воскресіння”, здійснений режисером Єжи Зонем за драмою Юліуша Словацького. У виставі задіяні актори трьох театрів: Анатолій Петров (Мазепа), Тарас Руденко (Воєвода), Сергій Скіда (Ян Казимир), Володимир Губанов (Збігнев, син Воєводи), Алла Федоришина (Амелія), а також Марта Зонь, Гражина Сребни-Роса, Бартек Ценява, Богуслав Победжинський тощо та музикант із перкусіями Славомир Берни.
У Європі витворився справжній історичний і культурний міф про молодість Мазепи, про енергійного та пристрасно закоханого в жінок. Романтична драма Словацького позбавлена політичних питань, Мазепа – 19-річний юнак у призмі любовного п’ятикутника (!). Тут виблискують кохання, честь, гордість, зрада. Навіть режисер, здається, не уявляв, як реалізувати цю складну драматичну поему на вулиці, щоби майже німа вистава читалася не за сюжетом, а за образами.
На барвистій розкішній кареті до воєводи прибуває король Ян Казимир зі своїм підданим Мазепою. Воєвода, його дружина Амелія та син Збігнев урочисто вітають гостя. Пластикові коники з боків карети кивають гривами у такт музиці, у небі спалахують справжнісінькі вогні. Мазепа всіляко висловлює свою шану королю, навіть лягає на долівку, а Ян Казимир переступає через нього. А далі розгоряється любовна інтрига: Воєвода – уже старий чоловік, він трохи остогид своїй дружині, тож Збігнев, закоханий в Амелію, висловлює їй свої почуття; окрім нього, до неї залицяються ще король і Мазепа. Воєвода не вірить дружині, звинувачує її в перелюбі. Постає велика драма жінки, вірної чоловікові, чесної з ним. Але серце її не належить йому, а прихиляється потроху до молодого та привабливого Мазепи.
Доля Мазепи, за Словацьким, мала б бути невтішною: король звинувачує Амелію, що в сусідній кімнаті вона приховує коханця, і там справді знаходять Мазепу. Двері замуровують. Але воєвода готує Мазепі іще страшнішу смерть – прив’язує до коней, котрих випускає в поле. Коні розривають його. Але цього сюжету, важкого до втілення у вуличній виставі, режисер уникнув, натомість запропонував алегоричну розв’язку: смертельно поранений Мазепа падає, його засипає піском.
Вулична вистава не тотожна драматичному тексту, у ній немає слів, натомість вона має власні естетику та засоби вираження. Варто зауважити, що цей спектакль поставлено не за драмою Словацького, а за сценарієм Зоня. А Петров, який реалізовує себе в ролях “абсурдистських” (містер Сміт у “Голомозій співачці” Ежена Йонеско, Естрагон у “Чекаючи на Годо” Семюела Беккета), не мав мети втілитися в амплуа донжуана, 19-річного плейбоя.
Глядач побачив Мазепу як енергійного, експресивного та привабливого королівського пажа. Одне видалося недоречним – одяг Мазепи. Він личить не цьому героєві, а цирковому артистові. Можливо, режисер хотів представити Мазепу хлопцем-козачком, тому й “загорнув” його в український прапор?
Цікавими є асоціації батальних сцен: актори в чорному з гуркотом тягнуть за собою палаючі каркаси хатин і церков. Блукає юрба чорних людей із бочками на спинах – символ народної маси, яка зазнає лиха. Але це не ситуація Шевченкових “Гайдамаків” – політичні питання обминаються. Немає значення, хто кого скривдив, бо горить уся земля – від Києва до Кракова. Промовистим і символічним є дощ над головами жінок після загибелі Мазепи та Збігнева.
|
|
