Історія Стрейта на телеекранах
"Дивіться у неділю о 23.35 на каналі ""1+1"""
|
(The straight story, США, 1999. Реж.: David Lynch. У рол.: Richard Farnsworth, Sissy Spacek, Harry Dean Stanton)
“Моєю метою було зобразити цю історію, яка майже відбулася в реальному житті, якомога простіше”, – сказав редисер Девід Лінч про цей свій фільм. А про себе він сказав: “Ні, я не кіноексперт. Я лише недавно почав більш-менш регулярно ходити в кіно. Звичайно ж, я добре пам’ятаю, як сильно вразили мене свого часу фільми Бергмана, Фелліні чи Кубрика. Але я не певен, що ці великі майстри вплинули на мене так, як це, наприклад, зробив художник Френсіс Бейкон. Напевне, мені краще було б стати хіміком. Людина мішає одну речовину з іншою, і чекає, що відбудеться. Якщо ж реакція проходить, все повторюється в іншій комбінації. Те саме і в кіно”. З Девідом Лінчем завжди виходить так: для когось його фільми є культовими, для інших – він звичайнісінький шарлатан. І справді, його режисерські роботи нагадують жонглерство, коли циркач виходить на арену і оголошує публіці, що зараз він жонглюватиме м’ячами. І справді, він підкидає догори один за одним 10 м’ячів, і коли публіка не тямить себе від захоплення, він раптом обертається і без жодних пояснень іде зі сцени. І тоді глядачам залишається лише спостерігати, як м’ячі один за одним падають додолу. Фільми Лінча починаються дуже ефектно, але рідко справджують обіцяне на початку. 5 м’ячів – це було б вже достатньо сенсаційно, але, ні, це мусять бути саме 10. У фільмі “Історія Стрейта” Лінч підкидає догори рівно стільки м’ячів, скільки може зловити.
“Багато хто вважає Кафку темним і критичним, але для мене він – геніальний комік”, – ось типовий приклад епатажності Лінча.
Сюжет фільму “Історія Стрейта” неймовірно простий: один старий чоловік вирішує ще раз побачитися зі своїм братом, у якого був серцевий напад. А оскільки він погано бачить, і не може сісти за кермо, він будує газонокосилку і долає 500 км з Айови до Вісконсіна зі швидкістю пішохода. На своєму шляху він зустрічає людей, які йому допомагають, і людей, яким допомагає він. Більше нічого не відбувається. Знавці творчості Девіда Лінча не вірять власним очам. Всі решта отримають від перегляду задоволення.
Можливо, родзинка цього фільму полягає в тому, що глядач не вірить цьому спокійному сюжетові і намагається побачити привидів там, де їх немає. Це додає багатьом сценам прихованого змісту.
Можливо, старий чоловік – маніяк, або дорога з Айови до Вісконсіна раптом виявиться швидкісною трасою? Чи брат старого чоловіка у кінці виявиться божевільним? Звичайно ж, нічого такого не відбудеться. Фільм правдивий, як про це свідчить його назва, настільки ж прямолінійний, як дорога крізь безкінечні американські поля.
При цьому початок цілком підтверджує здогад, що тут, у серці Америки знаходяться двері до пітьми. Що більш голубим здається небо і зеленішою трава, то більш отруєною виглядає атмосфера. Глядач бачить товсту, у рожевому макіжі жінку у лежаку, вона поїдає чіпси і надає своєму обличчю бронзового відтінку під спеціальним пристроєм. Потім чується тупий звук удару із сусіднього будинку, і глядач думає, ось зараз почнеться справжній Девід Лінч, у якого найжахливіші речі відбуваються у атмосфері справжньої ідилії. А Лінч при цьому незворушно продовжує свій на диво спокійний фільм.
“Правдива історія” – це як “Твін Пікс” без трупів, чи “Синій штрукс” без відрізаного вуха на галявині. Якщо героєві цього фільму стає погано, то це зовсім не початок викривальних сцен, коли на екрані постане справжнє обличчя провінційного ідилічного містечка, а просто Елвіну Страйту час звернути увагу на своє здоров’я, і лікар порадить йому краще себе пильнувати. Але Елвін – старий ковбой, і не дасть лікарям собою керувати, він просто купує собі дві палиці і простує далі крізь життя.
Акторові Річарду Фернсворду, який грає Елвіна Страйта, вже за 70, і він довший час був вершником на родео, аж поки у 70-х р.р. не став актором. Ця історія, звичайно ж, є вдалим матеріалом, із якого робляться Оскари, і Фернсворд втілює непокору і життєву мудрість, які можна зіграти тільки тоді, коли актор сам має це в крові. Наступного “Оскара” можна було б відразу ж дати Сіссі Спейсек, яка грає дочку Страйта. Вона трохи несповна розуму після того, як її діти загинули в автокатастрофі. Сцени, коли вона затинається і мовчить у присутності свого батька, чи коли вона поринає у свою пташину самотність, викликають справжнє співчуття.
Але саме при думці про “Оскарів” для цього фільму, починає здаватися, що все занадто гарно, аби бути правдою. Ніщо не каламутить тут спокою людей, сповнених схиляння перед сім’єю, сусідською взаємодопомогою чи силою волі. Так, що починаєш себе питати, що ж сталося із старим добрим Лінчем. Всі думки фільму витримані у стилі агента спецрозвідки Дейла Купера із “Твін Пікса”, який постійно захоплюється сільською їжею і простотою сільського побуту.
Тільки раз проглядається “старий Лінч”, коли Елвін зустрічає на вулиці розлючену жінку, яка вже вдруге за кілька останніх тижнів переїхала на вулиці оленя. Мертва тварина, істерична жінка, чоловік на газонокосилці, безкінечні поля – це справді лінчівська композиція. Стара тема: як за банальним ховається жахливе і гіперреалізм закінчується сюрреалізмом. Що уважніше він дивиться на звичайнісінькі речі, то незвичайнішими вони здаються. З такої точки зору ця “правдива історія” є, можливо, дуже вишуканим різновидом жаху: світ, який складається тільки із сусідів, що по-дружньому посміхаються і бажають вам тільки найкращого. Але на дві години глядач із задоволенням дає себе цим надурити.
За матеріалами закордонної преси підготувала Наталка Сняданко
довідка
Довідка “Телепоступу”: Девід Лінч народився у 1946 році у штаті Монтана. Після незавершеного навчання у Академіях Мистецтв Вашингтона і Бостона зняв кілька короткометражних експериментальних фільмів. Потім вчився у американському інституті кіно у Беверлі Хіллз. Дебютував як режисер у 1977 фільмом “Голова-гумка” (Eraserhead). Потім зняв “Людина-слон” (80), “Дюна” (84), “Синій штрукс” (86), „Tвін Пікс” (89-92), „Дикі серця” (90).
|
|
