РЕПЛІКА
Чухраїнство
На самому початку хочу пояснити евентуальним читачам, що за таку малоприємну для мене писанину я був змушений взятися з причини публікації пана Ігоря Чорновола (того, котрий історик) під назвою “Полеміка з Володимиром Костирком” (“Поступ” ч. 130 від 28.08.01.). Щоби це дійсно була полеміка з Володимиром Костирком, а не з його карикатурами, я, Володимир Костирко, подав аргументи, які конфронтують із думками пана Ігоря.
На шпальтах тамтого числа була надрукована стаття про пана міністра Лонгина Цегельського. Читаючи з його спогадів, я розпочну узасаднення своїх переконань: “Придніпрянську соціалістичну інтелігенцію – Грушевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, М. Шаповала, Ніковського, Єфремова й інших – уважали ми в Галичині не здатною до позитивного державного будівництва. Це були інтелігентські доктринери, що висіли в повітрю, люди без ніякого смислу реальності. А це найнебезпечніший рід людей у кожній молодій нації”.
Того самого роду людиною був і автор цитованої п. Чорноволом брошури під назвою “Галичанство”.
Дивним для мене є те, що той, хто її написав, може бути авторитетом для історика-науковця. Автор такої абстракції, як “галичанство”, аналізував минуле через призму апріорі антинаукової філософської доктрини. Понависмикувані факти він оцінив та інтерпретував за романтичними критеріями, маніпулюючи таким сумнівним поняттям, як душа народу, глорифікував перманентну змінність через взаємну залежність і взаємодоповнюваність галичан і українців. Узагальнив якості цих двох народів таким чином, що кожен з них окремо має чутися упослідженим. “Галичанство” – це коктейль, в якому перемішані романтичні літературні фантазії з подіями з галицької та української історії, коктейль, яким кельнер захляпав панський мешт, отже, за момент, коли помітять, хам буде злятий по морді.
Без сумніву плямував він галичан із простацькою щирістю та селянською наївністю, в справжньому українському стилі, бо ж не він буде ті плями стирати. Після прочитання тамтої брошури очевидною стає причина її задуму, тобто усвідомлення автором того, що галичани та українці є народами-антагоністами. Автор “Галичанства” – і за це йому треба подякувати й проігнорувати ті плями, які перетворилися вже на тавро, – узагальнив усе так, щоби в нас не виникало сумніву: галичани й українці є антиподами.
Пан Чорновіл згадував про гордість за європейськість України. Українці є “братами козацького роду”, лицарями православ’я – з турецьким оселедцем на голові, в мусульманському одязі та з поведінкою в стилі воїнів ісламу. Де та європейськість? Я – як галичанин – не можу, на щастя, гордитися тим, чим українці, бо моя родина не їла своїх дітей, щоби пережити голод.
Галичани не перемагали в великих битвах, але з успіхом били наддніпрянців. У ІІ світовій партизани Бандери били партизанів Ковпака, у І світовій стрільці Тарнавського били козаків Скоропадського, у ХVІІ ст. “крилаті гусари” (більшість із них була уніатами) били “революціонерів” Хмельницького. Зрештою, хто ж, як не галичани, розвалив так звану Київську Русь, виборовши і захистивши у 1097 р. свою незалежність від Києва?..
Погана історія породжує погану політику. Це тільки люди, що, подібно струсям, тримають голову нижче від решти кінцівок, можуть вважати Галичину П’ємонтом України. Очевидно, що П’ємонтом України є Дніпропетровськ, а Сицилією України є Донецьк. Це вони створили цю країну, і це вони створюватимуть націю. В історії, як і в праві, закони не повинні мати зворотної дії. Те, що зараз називається словом “бєспрєдєл”, у ХІХ ст. окреслювалося характерним прислів’ям: “Як на Україні”. Українцями галичани почали називатися з 1918 року, після декрету цісаря Карла І, а тому історик Денис Зубрицький був русином і політичним москвофілом.
Москвофільська політична орієнтація переважала серед підкарпатських русинів, і це не спричинило їхнього розчинення в російському морі. Більше того, це допомогло їхній власній політичній тотожності. І в Галичині, зрештою, ще в 1930-х роках були політики, яких не можна назвати українцями. Одним із прикладів може бути посол до сойму від Руської Аграрної Організації Михайло Бачинський. У середині ХІХ ст. частина галицьких русинів вибрала орієнтацію на Україну, бо мали ілюзію що разом з українцями поконають поляків. Це так, якби литовці для боротьби з поляками вибрали для себе білоруську ідентичність. Зрозуміло, що білоруси вибрали би їм презентом Лукашенка, вони би разом гордилися своєю європейськістю, але не мали б шансів бути в Європі і в НАТО.
Галичани скільки завгодно можуть цитувати Шевченка та як завгодно його балвохвалити, але українці за Збручем знають його негативне ставлення, а тому всю цю галицьку шевченкоманію сприймають із презирливою посмішкою. Що зробили українці після злуки з галичанами? Допомогли нам у боротьбі з поляками? Як виправдовувався петлюрівський капелан: “Петлюра розумів, що в такий скрутний час об’єднати два різні народи в одну державу неможливо”. Негідник просто подарував Галичину полякам. Добре, що цього пса застрілили, шкода тільки, що це зробив не галичанин.
А в наш час? Згадаймо про скандал в Перемишлі: чи хтось у Києві вступився за найстарше наше єпископство? Боронити наші символи в Перемишлі означало б для Києва визнати той факт, що галицьке християнство є більш як на сто років старше та інше, і що князеві Володимирові з його гаремом більше пасувало б мусульманство. Згадаймо теж і Личаківський “цвинтар Орлят”: чий, як не польський, бік лобіював Київ? Але ж ішлося про гідність наших воїнів, котрі загинули в тій війні, й тут компромісів бути не може.
Ось цитата іншого українського лідера-гетьмана Павла Скоропадського: “Наш украинец будет всегда украинцем “русским”, в отличии от галицийских украинцев”.
Нещодавно минули святкування десятої річниці Незалежності України. У Києві парад з цієї нагоди приймав президент Росії. У цьому заході було заборонено брати участь комбатантам УПА. Україна проголосила свою незалежність для того, щоби бути залежною від російських ринків збуту, від російських енергоносіїв, від російського типу порядку, від російських ЗМІ. Росія для України є об’єктом наслідування, а кого наслідуєш, до того стаєш подібним. До 1991 р. галичани гостро відчували дві речі – злидні й русифікацію. Після 1991 року галичани відчувають три речі, але вже солодко: злидні, русифікацію та велике задоволення від незалежної України.
Володимир КОСТИРКО
Іван Франко був націоналістом, а не соціал-демократом
Не можу погодитися з Ігорем Бегеєм, який у відповідь на мою статтю “Чи був Іван Франко соціал-демократом?” (“Поступ”, № 120 від 7-8 серпня 2001 року) написав: “Переконаний, що треба нарешті припинити перетягання І. Франка з одного політичного табору в інший. Він належить усім українцям. А його спадщина настільки багата, що представники практично всіх основних світових ідеологій в Україні можуть скористатися нею” (“Поступ”, №134 від 4-5 вересня 2001 року).
За Франка треба боротися! Недопустимо, що його “приватизувала” одна партія – СДПУ(о), не відмовляються від “прав” на нього соціалісти. Так, він належить усім українцям, але якщо ті ж соціал-демократи у своїй діяльності стануть керуватися “раннім” Франком, який віддав данину моді на соціалістичну ідею, то що з того вийде?
Ігор Бегей пише: “Отож до 44 років І. Франко був соціал-демократом! І не просто соціал-демократом, а одним із зачинателів українського соціал-демократичного руху, видатним його діячем і теоретиком європейського значення.” Але ж не можна до 44 років бути соціал-демократом, а вже від 44-х,скажімо, націонал-демократом. Це – тривалий процес, і його підвалини закладаються набагато раніше. Та й справа не в кількості років, відданих тій чи іншій теорії.
Іван Франко у класичному розумінні цих слів соціал-демократом не був. Він сповідував ліві ідеї, й радше на певному етапі його можна було називати соціалістом – не класичним, бо хоч він і поділяв окремі думки К. Маркса і Ф. Енгельса, про що справедливо пише Ігор Бегей, проте не такий марксівсько-енгельсівський соціалізм для рідного краю бачив Каменяр.
Олександр Мороз має більше “прав” вважати Каменяра “своїм”, ніж Віктор Медведчук, Леонід Кравчук і Григорій Суркіс, разом узяті. Недаремно, коли лідер соціалістів відпочивав у Трускавці, то відвідав Нагуєвичі. І не афішував цього, як дехто інший, а просто пройшовся Франковими стежками, поговорив ыз працівниками музею.
Мабуть, в Ігоря Бегея знайдеться чимало аргументів, щоби заперечити Олександрові Морозу. Але суть полягає в іншому. Це нині ми можемо казати про соціалізм і соціал-демократію як про різні течії та ідеологічні теорії, а в часи, про які йдеться, такої градації не було. Це, можливо, тема для вузькоспеціального дослідження, але нерозуміння цього може призвести до багатьох хибних уявлень і спровокувати полеміку там, де вона могла б і не виникнути.
Ми не називаємо нині Леоніда Кравчука комуністом: для нас він соціал-демократ. Так само некоректно, м’яко кажучи, називати Івана Франка соціал-демократом, якщо він був націоналістом.
Велич І. Франка в тому, що із соціаліста він став націоналістом. Нинішні лідери української соціал-демократії за своєю суттю націоналістами не є, а тому їхня спроба “приватизувати” Каменяра видається провокаційною.
У відомій статті “Поза межами можливого” Іван Франко писав: “Все, що йде поза рами Нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчудження від рідної Нації”. Каменяр знайшов у собі мужність розкритикувати соціалістичну теорію М.Драгоманова, що зводила український народ на манівці, як зараз – соціал-демократія у “виконанні” Медведчука-Кравчука-Суркіса.
Зараховування Івана Франка до соціалістів чи соціал-демократів є типовою політичною акцією.
Чомусь Медведчук-Кравчук-Суркіс не афішують того, що їхнім ідейним предтечею був Володимир Ленін, бо це політично невигідно. Адже вождь світового пролетаріату був лідером російської партії соціал-демократів, з якої, як гриби після дощу, виростали так звані національні партії подібного гатунку.
Вважати ж Франка предтечею української соціал-демократії є політично вигідною справою, бо, не докладаючи особливих зусиль, можна зміцнювати імідж партії, яка, на мою думку, зовсім не є соціал-демократичною в класичному розумінні цього слова, а її лідери, “жирні коти”(без образи, панове, не я вас так назвав), за суттю своєю не можуть піклуватися про соціально знедолених.
Із того, що написав Ігор Бегей, випливає, що Франко був соціал-демократом. Але це все-таки не відповідає дійсності. Можна казати, що на певному етапі Каменяр сповідував ліві ідеї, але сутність нашого великого краянина в тому, що він був виразником національних інтересів, – навіть тоді, коли з тих чи інших причин перебував на лівому політичному фланзі. І не можна просто так “віддавати” Івана Франка ні соціалістам, ні соціал-демократам, ні владі, яка аж так хоче узурпувати право на великого сина українського народу, що навіть дозволяє собі на два тижні переносити святкування роковин від дня його народження.
Анатолій ВЛАСЮК, Борислав
|
|
