Сумні уроки Інтифади
Чи існує шанс припинити ескалацію насильства на Близькому Сході
БЛИЗЬКИЙ СХІД
Дмитро КАНЕВСЬКИЙ, Хайфа
|
на світлині: Ізраїльтяни не горять бажанням вести переговори з Арафатом
Світлина Reuters
Нещодавно виповнився рік від початку палестинського повстання. Саме зараз можна підвести перші підсумки впливу цього явища на життя самих палестинців, ізраїльтян і мешканців цілого регіону.
Рік тому нинішній голова ізраїльського уряду, а тоді ще дні лідер правої опозиції Аріель Шарон піднявся на Храмову Гору, чим проігнорував попередження палестинців про провокативність такого вчинку. Напередодні ж відбулися запеклі сутички на Західному березі річки Йордан. Так було спровоковано “Інтифаду Аль Акса”
Слід пояснити, що Храмова Гора є священним місцем як для євреїв, так і для мусульман. На ній розташована Стіна Плачу – найсвятіше місце для віруючих юдеїв, а трохи вище від неї є мечеть Аль Акса – третя за значущістю після Мекки та Медини святиня ісламу.
1968 року війська Ізраїлю відбили в йорданців територію Східного Єрусалима, тоді обидві частини міста стали столицею Ізраїлю. Саме для того, щоби засвідчити соборність древнього міста, Аріель Шарон вирушив на Храмову Гору в супроводі охоронців. Палестинці потрактували його вчинок як наругу над мусульманською святинею і почали жбурляти каміння. Саме цей момент можна вважати початком палестинського повстання.
Що воно таке?
У перші дні інтифади більшість ізраїльтян ставилися до подій із певною байдужістю. Вони звикли жити в напруженій атмосфері, кадри вуличних боїв їх спочатку не надто вражали. Ніхто й не міг збагнути, що це лише передмова до величезного та тривалого конфлікту. Невдовзі сутички пересунулися вглиб країни: ізраїльські араби вирішили продемонструвати власну солідарність із палестинцями, влаштувавши міні-інтифаду всередині держави. На початку жовтня минулого року сотні арабських молодиків вчинили безладдя на півночі Ізраїлю. Було розбито чимало машин, крамниць, постраждали мирні люди. На кілька днів життя в країні зупинилося. Як з’ясувалося, достатньо заблокувати одну автотрасу, аби паралізувати життя цілої країни.
Результатом цих подій стала зміна громадської думки щодо можливості співіснування двох народів на цій землі. Араби звинувачували уряд тодішнього прем’єр-міністра Барака в дискримінації та обмеженні прав. Утім, найактивніше протестували не пересічні громадяни, а арабські депутати в кнесеті. Фактично вони виконували в ті дні роль провокаторів, підбурюючи своїх виборців (переважно фінансово забезпечених і поміркованих арабів) до актів непокори.
Інтифада ізраїльських арабів тривала лише 3 дні. Але її наслідки відчутні й досі: 13 убитих і вщент зруйнована довіра до арабського населення. Добробут котрого відтак дуже погіршився. Євреї просто припинили робити закупи в арабських крамницях і відвідувати арабські ресторани.
Так само ускладнилися стосунки поміж мешканцями єрусалимського району Гіло та жителями сусіднього палестинського міста Бейт Джали. До початку інтифади палестинці-християни й ізраїльтяни легко знаходили спільну мову, утім після масових обстрілів Гіло з території Бейт Джали про порозуміння вже не могло бути й мови.
Версії
А на палестинських теренах “боротьба із агресором” саме набирала сили. Найзапеклішими ворогами палестинці оголосили ізраїльських поселенців і розпочали на них справжнє полювання. Не минало й дня без повідомлень про вбивство чи напад.
Найбільші жертви припали на початок інтифади. У перші її дні палестинці гинули десятками в сутичках з ізраїльською армією. Уже через місяць почали з’являтися перші версії про те, що насправді повстання виникло не саме по собі, а є ідейним твором палестинської верхівки, насамперед – Ясира Арафата, котрому слід подякувати за ескалацію насилля. Мовляв, улітку 2000 року на переговорах у Кемп Девіді Арафат не зміг досягти порозуміння із Егудом Бараком. Та й мусульманський світ ніколи б не дозволив йому піти на найменші поступки Ізраїлю. Саме тому Арафат вирішив узяти потрібне силою і задля досягнення своєї мети зробить усе. Згодом таке припущення неодноразово підтверджували палестинські посадовці.
В арабському світі зростало обурення діями Ізраїлю, зміцнене офіційною пропагандою. Його взаємини з мусульманськими країнами стали значно прохолоднішими. Невдовзі було відкликано посла Єгипту, а на кожній конференції арабських діячів одностайно ухвалювалося рішення про бойкот Ізраїлю та фінансову допомогу палестинцям для продовження повстання.
А в Ізраїлі зростало обурення громадськості політикою власного уряду, коли в один день віддається наказ про масове бомбардування палестинської поліції, а наступного висувається пропозиція перемир’я, яка ні до чого не веде і поготів не зобов’язує.
Хитка коаліція Егуда Барака швидко луснула, і прем’єр лишився віч-на-віч зі складними питаннями. Ще в грудні опитування громадської думки виразно вказували на те, що більшість населення бажає дострокових виборів, на яких Барак не має жодних шансів на перемогу. Урешті-решт Баракові довелося підкоритися волі більшості – він оголосив про дострокові вибори, знаючи, що програє.
У лютому цього року Ізраїль отримав нового прем’єр-міністра. Ним став 73-річний лідер правої партії “Лікуд” Аріель Шарон. Зі значним відривом у понад 20 % голосів він переміг Барака, котрому довелося піти ще й з посади голови лівої партії “Авода”.
Насправді мало хто з ізраїльтян, обираючи Аріеля Шарона, хоч би на мить сподівався на миттєве покращання. Але саме на нього, досвідченого політика, покладали надії, а надто коли альтернативою йому був невдаха Барак. Дехто побоювався радикальності Шарона, утім при формуванні уряду Шарон показав себе мудрим і поміркованим лідером. Саме цим можна пояснити стабільний високий рейтинг популярності Шарона серед громадськості.
Теракти
Вибухи у торгцентрах, автобусах, кнайпах траплялися й колись, але через кілька місяців після інтифади теракти ставалися ледве не щодня. Усі палестинські радикали згуртувалися, намагаючись примусити ізраїльтян забути про спокій. У серцях багатьох євреїв укорінився страх: вони боялися відправляти дітей до школи, їздити на роботу, ходити на дискотеки. Терористам частково вдалося досягти свого: відчуття безпорадності охопило немало ізраїльтян.
Палестинці хотіли довести, що віднині в будь-якій точці країни можна натрапити на “шахіда” – так себе називають камікадзе, які свято вірять у те, що після смерті вони обов’язково потраплять у рай. У Палестинській Автономії сформувалася ціла мережа таборів для “шахідів”, при тому радикальні рухи намагалися поповнювати свої лави за рахунок молоді та дітей. Наприклад, в угрупованні “Хамас” малечу та підлітків (віком 10-13 років) виховують, як правильно користуватися зброєю та стріляти в єврея. Ізраїльські спецслужби знайшли прямі докази співпраці палестинської поліції із палестинськими радикалами.
Відтоді Ізраїль неодноразово вдавався до вибіркового винищення палестинців, які безпосередньо чи з чиєюсь допомогою керували підготовкою терактів. Така політика спричинила осуд, але влада виправдовувала свої накази та дії прагненням захистити народ. Не менш суперечливою темою була роль Ясира Арафата впродовж всього конфлікту: щойно знаходилися перші докази його причетності до терактів в Ізраїлі, як палестинський провідник поспішав запевнити у своїй відданості мирним угодам в Осло. Він активно працював над створенням позитивного іміджу палестинців у світі. Якщо боротьбу було розпочато, він мусив довести її до кінця, хоча б на інформаційному фронті, у чому зрештою він досягнув успіху. До першої хвилі терактів в Ізраїлі світ сприймав палестинців як жертв окупації. Однак після кривавих вибухів в Єрусалимі, Нетанії, Тель-Авіві тощо ставлення світової спільноти дещо змінилося. Саме тоді з’явились перші сумніви в мірі контролю Арафатом підлеглої йому території, оскільки найстрашніші теракти відбувалися саме тоді, коли палестинський лідер починав повертати собі прихильність європейських країн і Сполучених Штатів.
Америка
Прихід у Білий дім нового президента збігся в часі зі звинуваченням Ясира Арафата в опікуванні тероризмом. Саме тому ізраїльтяни закликали Вашингтон не запрошувати Арафата з офіційним візитом.
Та й Буш не поспішав на побачення з палестинським керівником. У час, коли Близький Схід нагадував бомбу сповільненої дії, Америка зайняла вичікувальну позицію, скоротивши власну участь у мирному посередництві. На 8-му місяці інтифади, із сотнями загиблих з обох сторін, держдепартамент США закликав американських громадян утриматися від поїздок в Ізраїль та сусідні з ним країни.
Економічні наслідки
Якщо туризм для Ізраїлю відігравав значну роль у поповнені бюджету, то для Палестини спраглі мандрів і вражень були важливим чинником для “загоєння” тяжкої економічної кризи, що виникла задовго до інтифади, а з її підвела країну до межі, після якої – крах. За оцінками фінансових екcпертів, у результаті повстання рівень життя пересічного палестинця погіршився у 38 разів.
Ізраїльська економіка також зазнала серйозного удару, але все ж зуміла його подолати. Відсутність туристів особливо відчувалася на Різдво. Замість десятків тисяч пілігримів у Вифлиєм прибуло лише кілька сотень. Порожньо було й на пляжах найпопулярнішого ізраїльського курорту Ейлат. Чимало працівників туристичного бізнесу опинилися на вулиці. Затяжний кривавий конфлікт завдав шкоди всьому Близькосхідному регіону. На відсутність туристів скаржаться в Єгипті та Йорданії.
Перспективи
Попри сувору цензуру в палестинських ЗМІ, дедалі більше арабів схиляють до думки, що інтифада – найбільша їх помилка. Понад 700 загиблих і сотні поранених не наблизили палестинців ані на міліметр до бажаних цілей. Проголошення незалежності знову відтерміновано на невизначений термін, економіку зруйновано, добробут погіршився. Чимало мешканців Автономії втратили роботу в Ізраїлі, що дозволяла їм прогодувати багатодітні родини.
У цьому протистоянні немає ні переможця, ні переможеного. Понад 300 вбитих не дозволяють ізраїльтянам вважати себе звитяжцями, тим паче, що їхній ворог має багато облич: це і “Хамас”, і “Ісламський джихад”, і підрозділ особистої охорони Ясира Арафата, і навіть підліток, котрий із зневажливою посмішкою топче ізраїльський прапор, а згодом кине каменюку межи очі поселенцю-євреєві. Утім, повертаючись додому, цей самий підліток часто-густо не має, як повечеряти, бо його батько до початку заворушень працював в Ізраїлі, а мати гаптувала одяг у маленькій майстерні для ізраїльських замовників. Роботу втрачено, майстерню зачинено через збитковість і відсутність попиту. Така ситуація є сьогодні типовою для Палестинської Автономії.
Саме тоді той підліток іде в табори “Хамасу”, де його нагодують і запропонують стати черговим “шахідом”, аби загинути за визволення Палестини від агресора. І все ж, ізраїльське суспільство також виявилося неготовим протистояти палестинському повстанню. Секторіальність і різнобарвність 6-мільйонної країни далася взнаки саме тоді, коли єдність громадян була б єдиним порятунком. Попри стабільність уряду Національної єдності, тієї самої єдності і суспільстві немає.
Минулого тижня палестинський лідер Ясир Арафат укотре заявив про готовність до перемир’я. До цієї заяви він вдався після консультацій із посланцями Аріеля Шарона. Відповідним кроком став наказ голови ізраїльського уряду про припинення всіх військових операцій на палестинській території. Президент Сполучених Штатів Джордж Буш заявив, що “вітає таку заяву Арафата, однак хоче бачити реальні дії на підтвердження цих слів”.
Чи стане річниця інтифади початком її завершення – покаже час, при тому вже невдовзі.
Взаємодовіра поміж сторонами зруйнована настільки, що найменшої іскри достатньо, аби розпалити нове вогнище насильства.
|
|
