від солідарності до лівиці
МЕЛЬНИК
Останні вибори у наших сусідів – у Молдові, в Білорусі та Польщі – засвідчують значну привабливість лівих ідей та ностальгію за “соціалістичним раєм” на наших центрально-східноєвропейських теренах.
Звичайно, молдавські комуністи та поляки – це не одне і те саме. Хоча, можливо, багато з-поміж лідерів і тих, й інших, мабуть, сиділи разом кільканадцять років тому на тих же лавках у московських компартшколах та комсомольських академіях. Зрештою, багато з тих, що зараховують тепер себе на наших теренах до “правиці”, теж вивчали свого часу разом із ними “марксизм-ленінізм” та “істмати” з “діаматами”.
Тільки ось Туркменбаши мусить грати роль мудрого батька нації, Лукашенко так і не вилазить, по суті, з харизми пересічного колгоспно-радгоспного керівника, а нашому Кучмі дуже важко позбутися свого директорсько-парткомівського стилю, щоби не шокувати західних колег.
Однак поляки мали б випадати з цього замкненого кола “нових-колишніх”. Їх уже й до НАТО записали... За два-три роки й до Євросоюзу прийматимуть. Та й традиції “Солідарності”, яка вже понад двадцять років “розвалює” комуну, теж щось мають означати для масової свідомості...
Чому ж тоді голосують за лівицю? Причому на третьому місці опинилася лєперовська “Самооборона”, залишивши далеко позаду “праву” “Солідарність”.
Чому ж у постсоціалістичних країнах “правиця” програє? Звичайно, високий рівень безробіття, втрата державних замовлень для рільництва, звуження обсягу пільг та соціальної допомоги, обмеження бюджетних видатків на освіту, медицину, житлове та комунальне господарство – усе це так і не було достатньо врівноважене зростанням підприємницької активності громадян. Багато з них просто опинилися на маргінесі, а часом і втратили навіть ті свої мізерні здобутки, які вдалося заробити за соціалізму, як-от заощадження, помешкання, землю...
Такі люди, звичайно завжди голосуватимуть за лівицю, яка хоч теж мало що поверне, однак щедро обіцяє. Зрештою, обіцяють майже всі. На посткомуністичному просторі правих впливових партій майже немає. Нехай вони й називають себе національними, християнськими, аграрними чи навіть консервативними – усі ті рухи, акції, спілки та платформи пасуться на тому ж електораті, що й ліві: так само обіцяють забрати у олігархів, компартноменклатури, “нових” (чи просто у підприємців) “награбоване”, щоби віддати пенсіонерам, вчителям, селянам, безробітним... Обіцяють “боротися” з бідністю більшовицькими методами. І лише заради західних ґрантів час від часу озиваються про європейський вибір, підтримку підприємництва (особливо “вітчизняного”).
Хоча є один і справді правий пункт, що його можна побачити майже в усіх партійних програмах: “послаблення податкового тиску, який душить вітчизняну економіку”. І нікому навіть на гадку не спадає, що всі ці підвищення пенсій, соціальних виплат, зарплат вчителям, лікарям можливі лише за умови збільшення доходів бюджету, тобто якраз тих податків, які “дусять”...
Отже, на наших просторах обирають не за програмами, і навіть не за обіцянками, в які вже просто ніхто не вірить, а за іншими принципами.
Насамперед людям завжди здається, що хтось новий, свіжий завжди ліпший, ніж уже набридлий старий політик, депутат, прем’єр, президент, а кожен попередній настільки набиває оскомину виборцям, що вони готові поміняти його на будь-кого, аби іншого.
Хоча це правило не завжди спрацьовує. Наприклад, у перемозі Лукашенка вирішальну роль відіграв навіть не “адміністративний ресурс та виборчі махінації”. Ментальність пересічних білорусів дуже консервативна: вони панічно бояться якихось змін. Тим більше, що “бацька” Лукашенко значно вигравав за своєю колоритністю у досить “безликого” Гончарика.
А ще спрацьовує синдром меншого зла, коли фактично немає іншого вибору, як це було у другому турі президентських виборів в Україні. Зрештою, навіть в умовах традиційних демократій часто спрацьовують такі ж технології. То що вже говорити про наші терени, де громадянське суспільство тільки “розбудовується”?
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
