Юрій Андрухович: Я змінився
ЗІЗНАННЯ
|
Минулого тижня один із метрів українського літературного процесу зустрічався зі студентами Львівського національного університету ім. І. Франка. Письменник порушував різні питання. Із деякими його думками хочемо познайомити наших читачів.
Про Сполучені Штати і тероризм:
“Я полюбив Америку. Багато якихось симпатичних і позитивних мені речей у всій її цивілізації, у всій тій країні. Окрім того, я ніколи та ніде в житті, мабуть, не почував себе так безпечно, захищено, як я почував себе там. Мені здавалося, що це якась така дивовижна схема захисту людського життя і здоров’я. Починаючи, скажімо, від цих добряків поліцейських, які уявлялися мені великими добрими ангелами, котрі вміють рятувати людське життя. Вони завжди приходять на допомогу, жертвують собою, рятуючи іншу людину. І цьому було багато прикладів. І раптом цей недавній інцидент ще раз нагадав про те, що навіть ця найзахищеніша, найбезпечніша, здавалось би, територія, виявляється, страшенно вразлива, страшенно підвладна якимсь жахливим катастрофічним несподіванкам. Насправді це ще раз нагадало, і насамперед мені, яким крихким і ненадійним є загалом наше буття і наш світ. І мимоволі напросилася думка про те, що, можливо, значно краще, значно безпечніше жити в якійсь цілком периферійній країні на кшталт Швейцарії або Чехії, про існування якої навіть десь там не знають. І нікому “мозолів вона не понатискала”. І тим самим не накликала гніву на себе.
А взагалі я проти того, щоби будь-де і з будь-якої нагоди відбувались теракти. Ну добре, я ще розумію їх на шляхетному, скажімо так, рівні організації українських націоналістів початку 30-х років, коли в Україні – голодомор, а тут, у Львові, один із смертників на сходах Радянського представництва розстрілює консула. Цей теракт є поза законами, безсумнівно. Але принаймні той чоловік усе це зло, усю цю систему локалізував”.
Про авторитети...
і життєву філософію...
“Це весь час у зміні. Це ніколи, на щастя, напевно, не застигає раз і назавжди... І, скажімо, мій авторитет, який я мав у 18, він сьогодні якийсь зовсім інший. І це постійно перебуває в якомусь оновленні, перегляді, відмові. Бо є насправді пошуком себе самого. Ця зміна авторитетів у дійсності стосується змін якихось внутрішніх. Остання зміна, котру я спостерігаю за собою, пов’язана з прийняттям якоїсь радше анархістської системи цінностей. Тобто я абсолютно не припускаю анархії в політиці, бо політика відрізає, нівелює сенс цієї ідеології чи життєвої програми, але мені здається, це досить цікаво на рівні індивідуальної системи цінностей. Через цей анархізм криза теперішня полягає в тому, що я не можу назвати жодного авторитета”.
Про конфлікт українських і російських письменників і маленьку помсту...
Усе розгорталося в “Літературному експресі”, куди було запрошено трьох письменників із кожної європейської країни. Нас посадили на потяг у Ліссабоні, і ми їхали на північ і на схід. Словом, це півтора місяця божевільної пригоди. А з росіянами в нас якось від початку не склалися стосунки.
Щоправда, із боку російського це виглядало значно категоричніше. Їхній найстарший і найтитулованіший автор увесь свій текст присвятив нашому з ними конфлікту. Твір вийшов дуже серйозним і публіцистично загостреним, із назвою “Холодная война на рельсах”. У ньому автор дозволяє собі образи на кшталт: “Да іх там всего два с половіной пісателя”. І я досі собі думаю, хто ж то з нас трьох – половина? А конфлікт справді був серйозним. Двоє з російських учасників нашого проекту брали участь у “круглому столі”, присвяченому чеченській проблемі. І вони казали таке: “Чеченців усіх треба знищувати тому, що вони завдали національної образи росіянам. Ми можемо врятувати свій престиж, тільки винищивши їх усіх до одного”.
І от ми вирішили оприлюднити ці факти. Переклали ці вислови англійською мовою, розмножили в нашому поїзді. Хай усі ці шанувальники великої російської літератури – шведи, англійці тощо – трохи зрозуміють, що насправді там відбувається”.
Про страх і смерть...
“Сьогодні я найбільше боюся смерті близьких людей. Причому я б уточнив: боюся раптової смерті. Я боюся нещасного випадку. Кожен такий нещасний випадок викликає в моїй свідомості безсилу лють перед Нічим. Є якесь Ніщо. Є якась Порожнеча. І вона дозволяє собі робити з нами, що собі хоче. А щодо власної смерті – то це постійна робота. Це не так просто усвідомити відразу. Ми вдаємося до якихось захисних побудов (релігійних, скажімо). Шукаємо якогось протистояння цій же Порожнечі.
Приймаємо – не приймаємо. Іноді це здається природним. Інколи – найнеприроднішим з того, що тільки може бути. Я думаю, найкраща в цьому сенсі ідея: людина має втомитися – і тільки тоді з полегшенням і відкритістю рушить назустріч смерті.
І ще мені дуже сподобалось, як на це дивився Райнер-Марія Рільке. Смерть, за ним, – насправді інший бік буття. Себто сьогодні для нас вона є тимчасово невидимою. Але насправді ніщо нікуди не зникає. Це так, як інший, невидимий бік Місяця. Ми його не бачимо, але він є. Тобто ті з нас, котрі переходять туди – у смерть, у дійсності є, але невидимі для нас”.
Про авангард і мистецтво...
“Передусім це щось таке, що свідомо відкидає будь-яку конвенційність, пов’язану з комерцією, суспільним успіхом, визнанням владою. Це протестаційна тенденція. Чим вона мені симпатична? Тенденцією до самовизволення людського, спробою унезалежнитися від уже існуючих інституцій. Бо всі інституції, з одного боку, – це чудово, але з другого – це вже узалежнення. Але ще з іншого, андеграунд поволі сам перетворюється на певну інституцію зі своєю внутрішньою конвенційністю, зі своїм обмеженням свободи. І от коли цю грань переступають, він перестає цим бути, але ще довгий час сурмить. Це початок його кінця”.
Про власну прозу і можливий кінець...
“В усіх попередніх трьох романах, а всі вони писалися таким чином, що впродовж 7, 8, 9 годин, проведених за письмовим столом (тобто мій пересічний робочий день), мені писалося від 12-15 сторінок тексту. Сьогодні той самий час дає в кращому випадку сторінку або півтора. Тобто це перетворилося на несамовиту муку. Я навіть почав боятися цього процесу. Тому маю великі сумніви, чи взагалі ще якийсь роман буде написано. Але я буду робити все можливе, щоби позмагатися з цим. Бо так підозрюю, що це знову хаос підсовує якусь свою пропозицію. Постараюся її відкинути”.
Про любов і любов...
“Любов існує. Безумовно. І це, мабуть, знову ж таки, щось дуже стержневе і те, без чого ми всі б просто розсипалися. Це одна з можливостей нам якось протистояти дірі, Порожнечі. І звідси, мабуть, її безсумнівність. Раз ми вже стільки витримали і ще ніби тримаємося, то треба вірити”.
Про останню прочитану книжку і снобів-перекладачів...
“Роблю третю і, можливо, останню спробу прочитати Лукашевого “Дон Кіхота”. Я щоразу зупинявся з двох попередніх спроб і відкладав цю книжку. Явно непокоїть те, що переклад Миколи Лукаша видається мені радикальним до неможливості. Замість того, щоби стежити за сюжетом, героєм, текстом Сервантеса, я просто виловлюю ці словечка, якими нашпигований Лукашевий текст. Тобто переклад постійно відволікає мою увагу від автора. Думаю, що переклад є цікавий як експеримент. Але в той же час Україна повинна володіти нормальним перекладом, а не “небесною книжкою” для філологічно отруєних снобів”.
Про сенс і причини творчості...
Заради слави, заради грошей. Коли я починав, десь так років у 18, коли написав свій перший вірш, безумовно, найголовнішим аргументом тоді було бажання подобатися дівчатам. Це був мій єдиний шанс якось себе проявити. Це була творчість заради всіх отих речей. Але вона тільки тоді чогось варта, коли не можна сформулювати “заради чого”... І потрібно комусь, окрім тебе, і тоді відбувається порозуміння між людськими суб’єктами. Думаю, головне призначення – це дати порозумітися людям. Ти запрошуєш когось у свої найпотаємніші, найінтимніші свої глибини. І комусь це, виявляється, потрібно”.
Записала Вікторія ПРИХІД
|
|
