межі нашого милосердя
МОРИКВАС
Якщо в тебе відкриті очі і відкрите серце... Тобто це не один з найгірших твоїх днів, коли ти проходиш крізь натовп і нічого й нікого не бачиш, і не один з найкращих твоїх днів, коли ти теж нікого не бачиш, адже в тобі щось відкрилося і ти несеш його, постійно до себе прислухаючись.
Отож у тебе нормальний день, із тою мінімальною межею спокою в душі, коли ти йдеш і бачиш... безногих “афганців” – один з них суворого вигляду, з гордою покорою коло порожньої бляшанки; інший – з наглуватими безсовісними очима – з тих, що перехоплюють ваш погляд: ви ніби зобов’язані йому подати; жіночок з дощечками на грудях – одна просить на негайну операцію дитини, інша – на обладнання прихистку для бездомних котів, собак,.. і бабусю, яка ще встидається свого жебрацтва: її бідний, та охайний одяг підтверджує це; дітей, які в непогоду сидять на сирій землі чи на благеньких підстилках, підпираючи холодні камінні мури; циганчат, “закарпатців” після повені, які дзвонять у двері твоєї квартири, – кому з них подати?
Ти подаєш першому, хто зустрічається на твоїй дорозі, ну, ще другому, третьому – скільки вистачить у тебе “зайвого” дріб’язку... У кращі дні ти можеш подати гривню – дівчині-інваліду, яку ще рік-два тому возив у візку її хіповий товариш чи їх було кілька, то було якесь товариство, дівчина мала своє середовище, вона була захищеною. А зараз вона сама, обличчя в неї без тіні приниження, вона звикла, що не така, як більшість із цих здорових і високих людей, які проходять повз те місце на тротуарі, де вона сидить щодня. Де її візочок, де її друзі? Можливо, вони забирають її щовечора, можливо, вони теж десь працюють... Ще ти подавала одній старій жінці з гітарою – донедавна вона співала своїх тихих пісень у центрі, заходячи в гастроном (колишній “сквозняк”). Її щось не видно, видно перебралася десь на околиці...
Жінка з гітарою (а на гітарі – стрічка) не належить до вуличних музикантів.
Їм віддаєш належне за насолоду почути музику під відкритим небом, на малесеньких міських площах і вузеньких вуличках – тут незвичайна акустика, середньовічна аура – що завгодно, тільки не бідність.
Зрештою, більшість людей, які потребують нашого подаяння, зовсім не бідні – вони убогі (у Бога під опікою). Вони неспроможні заробляти собі на життя. У цьому випадку подати подаяння і прийняти подаяння – річ цілком природна і справедлива. Цей акт відбувається без зайвих зусиль і комплексів обидвох сторін. Інша річ, коли ти зустрічаєш раптом на вулиці Дорошенка ще нестарого чоловіка із слідами вроди та інтелекту на обличчі... Ні , в нього немає ознак деградації – тільки розпач і злість на себе такого – з простягнутою рукою. Утім важко назвати цю руку простягнутою, вона радше простерта в наш бік, в бік гамірної вулиці – чи це жест докору чи спроба просити? Це ж тільки спроба. Чоловік ще й сам не знає. Він трохи випив, його ображають здивовані погляди перехожих: “Фрезерувальник я. Ці руки !..” Без сумніву, це “золоті” руки. Але вже ці долоні складені човником, вже ти вкладаєш в них монетку...
Чому я це зробила? Бо мала кілька “зайвих” копійок, яких можливо хтось інший потребував більше...
Надія МОРИКВАС
|
|
