Портрет Данила з Романовичів, короля Галичини та Волині, князя Київського
ПОСТМОДЕРНІЗМ
Анна КОСТИРКОВА
Дарування міській раді Львова портрета пензля Євгена Равського від Громадського комітету з відзначення ювілею уродин і коронації князя Данила спонукає до запитання: “Чи історичне малювання має сьогодні сенс?”
Час цього жанру нібито минув, а радше минув час його розквіту, але ж українське малярство мало обмаль шансів (і то з причин не тільки фінансово-політичних) заповнити прогалини образотворчих представлень власної історії. За зразок національної культури було вибрано культуру народну – низьку. Високої культури уникали, відкидали зображення розкоші, ігнорували героїв із верхів суспільної ієрархії. З одного боку, офіційний канон української історичної міфології вже давно створена, а з другого боку, підставою виникнення цього канону було бажання уніфікації окремих традицій. Проте і це стало неприйнятним через непривабливість міфу для певної частини суспільства, а в окремих випадках – через неможливість для заакцептування. Що, наприклад, зробити з чужим для Львова та Галичини, Закарпаття та Буковини, але основним для української держави козацьким міфом?
Різні регіони мають свої, відмінні один від одного, репертуари символічних пам’яток. Звернення до них дозволяє запобігти злиттю в одне непевне ціле. А чим це загрожує львів’янам – не треба навіть нагадувати. Одним із способів популяризації міста, регіону може бути власне новий ґатунок історичного малювання. Такого, що візуалізує історію й водночас пропонує нову інтерпретацію. Щоби бути атракційним, воно не повинно повторювати існуючих взірців. Оживляти старі кліше треба так, аби взірець залишався усього лиш базою.
Равський для образу Короля використав один із іконографічних типів репрезентаційного портрету – імператор на коні. У центрі малюнку – лицар у повному обладунку, в коронаційному плащі та, передусім, у королівській короні. Володар сидить на білому коні, що покритий золотою капою. Саме представлення є статичним, коня показано збоку, а король, підпершись правою рукою, дивиться на глядача. Ліворуч (позаду короля) на капітелі романської колони сидить Вікторія і лівою рукою вказує на свого пана, у правій тримає горн. У правому нижньому куті Кліо з клепсидрою вписує до книги історії небуденні чини. Із колони на ріг достатку спливає пурпурова тканина: пурпур – це колір влади. Із рогу постають лілії – символ чистоти задумів і королівської слави, та грона винограду – символ віри, євхаристії та єдності в множині, що спонукає до унії з Апостольською столицею. Так розбудовану алегорично символічну частину доповнюють зображення панорам міст, пов’язаних із діяльністю короля Данила: Холм, на який вказівним пальцем показує рука, що зникає за берегом рами; Львів і, можливо...
Автор застосовує старі випробувані іконографічні прийоми, які панують в академічному малюванні, наприклад – недомовленість. Це обов’язкова риторична вартість: одна з міських панорам залишилася непідписаною, чи то зображення підкореної волинським князем столиці Галичини – Галича, чи, може, Дорогочина – місця коронації Данила, чи...? Глядач може домислити сам. Завдяки цим засобам конкретна історична постать виформовується в понадчасовий історичний міф. В одному місці зустрічаються різні епохи. Певні елементи малюнку нагадують про часи Данила, наприклад, оздоба на вуздечці коня, інші (стилізовані панорами міст) – про ренесанс. Корона, згідно з переказами, у своїй основі схожа на митру перемишльських єпископів, обладунки зразка ХVІ ст. Персоніфікації – то сучасні стилеві панни, що промовляють до нас у тій хвилині.
Структура малюнку сконструйована так, аби багата іконографічна програма не домінувала над найважливішим зображенням. Це завдяки великим плямам кольору (декоративне тло, плащ, капа, драперія) у центральній частині панує рівновага. Допомагає цьому й форма триптиху, бо ніби спихає додаткові зображення на бічні крила.
Образ цей намальовано для конкретного місця, і в такому контексті належить його оцінювати. Правило відповідності справджується вже з античних часів: ієрархічні, парадні портрети – для репрезентаційного місця. Маймо надію, що висітиме він в ратуші, змінюючи її сучасний, такий малопривабливий інтер’єр.
|
|
