Московський слід на Манхеттені
Наскільки Путін міг бути зацікавленим в атаці на Америку?
ВЕРСІЇ
Любко ПЕТРЕНКО
|
Закінчення. Початок – стор. 1
Тож у будь-якому випадку можна однозначно стверджувати: той, хто влаштував цю масакру, мав твердий намір залишитися в тіні, кинувши ту ж тінь на інших. Що більше, він хотів укотре зробити офірним цапом конкретну особу – Осаму бін Ладена. Реалізувати цей задум було не так вже й важко, адже всім відома нелюбов останнього до Сполучених Штатів. Залишалося лише підкинути щось таке, що б указував на бін Ладена, і всі – профі й аматори, заангажовані й байдужі – проковтнули цю наживку, абсолютно не помічаючи гачка, на якому вони опинилися.
Дійсно, бін Ладен не раз погрожував війною Америці. І ось, нарешті, він буцімто реалізував задумане. Якою мала б бути його реакція? Чи не мав би він усюди, де лише це можливо, вихвалятися своїми перемогами, вигукувати, розмахуючи своїм костуром: “Ну що, кляті американці, дістали те, що заслужили! Постривайте, це – лише початок!” А що робить “терорист №1” – ніяково виправдовується, мовляв, не має до цієї атаки на США жодного стосунку. Невже злякався того, що сам натворив? Просто чудасія якась.
Але пригадаймо собі ще одну неординарну подію, яка напередодні теракту стала об’єктом усіх передовиць світових газет – смерть (спершу віртуальна, а згодом і реальна) лідера Північного альянсу Ахмада-шаха Масуда. Розглянемо, що спільного є між загибеллю керівника антиталібської коаліції та руйнацією на Манхеттені.
Таліби, які ще три роки тому захопили владу в Афганістані, не можуть досі проголосити себе повноправними володарями країни, оскільки існує ще клаптик афганської землі (10 % території), яку вони ніяк не в стані здобути. Саме на цьому клаптику дислокуються війська, вірні попередньому президентові – Рабані, котрого, на відміну від талібів, визнавав увесь світ. Так от, одному з терористів-камікадзе, незважаючи на посилену охорону Масуда, вдалося дістатися до нього та завдати смертельних поранень. Значення цієї події важко переоцінити: Північний альянс позбавлено єдиного незаперечного лідера, антиталібські війська – у паніці, “Талібан” наступає, завдаючи противникові значних втрат. Іще якихось кілька днів – і таліби стануть повноправними господарями країни.
“Усе це добре, але де ж тут московський слід?” – справедливо запитає читач. А саме тут він і починається – на колишньому радянсько-афганському кордоні, який досі захищав Північний альянс (наскільки це було можливо). Таліби й колись могли легко мандрувати в Таджикистан й Узбекистан, постачаючи зброєю тамтешню ісламську опозицію. Тепер же, після падіння антиталібської коаліції, загрозу поширення ісламського фундаменталізму не відвернуть навіть потужні загони російських прикордонників, котрі виконують “інтернаціональний обов’язок перед своїм середньоазіатськими братами”. Тож Москві треба було діяти негайно й ефективно.
Передбачаю закид, що, мовляв, таку хитру операцію не готують за кілька днів. Погоджуюся, справді операцію відпрацьовували давно та ґрунтовно, і, напевно, підготовка ще не була завершена. Але обставини змусили форсувати її саме зараз, бо згодом було б запізно. Цілком імовірно, що в разі реалізації цілого плану атаки на Америку руйнування та жертви були б значно серйознішими.
Принаймні Білий Дім і Капітолій точно потрапили б у список першочергових цілей. Тоді б американці не відійшли б так швидко від шоку, а Москва досягнула б своєї головної мети – узяла б реванш за втрату впливів у світі після розвалу Радянського Союзу.
Окрім того, не важко було спрогнозувати, що після теракту загостряться взаємини між Сходом і Заходом. І, як наслідок, ціни на нафту підскочать на неймовірну висоту. Пригадайте, як Росії вдалося досягнути минулого року економічних успіхів, – саме завдяки зростанню цін на пальне. Адже країнам-членам ОПЕК вдалося нарешті домовитися та встановити квоти на видобування нафти, що спровокувало поступове підвищення її вартості. Ось і ще один аргумент на користь “московського сліду”.
Але змусили всіх звернути увагу на “кремлівську версію” останні заяви російського керівництва, виголошені після того, як Вашингтон поставив перед Кабулом ультиматум: протягом 72 годин видати Америці Осаму бін Ладена, бо американські військово-повітряні сили розпочнуть бомбардування афганської території. І тут Москва, замість того, аби вкотре засудити нахабність і кровожерливість Пентагону, пропонує йому свою допомогу. Причому готова надати на оперативні потреби не лише російські військові бази, але й бійців для участі в самій операції. Що ж очікує Кремль у подяку? По-перше, Вашингтон і Москва повинні виступити в цій операції як рівноправні партнери, по-друге, Америка мусить уважніше враховувати російські інтереси в інших міжнародних питаннях. Тобто Москва в результаті відновлює свій контроль у Афганістані, ганебно втрачений 1988 року, й одночасно нарощує впливи в центральноазіатському регіоні загалом.
І останній аргумент на користь “російської версії”. Лише колишній КДБ мав достатньо кадрів, коштів, упливів, потужностей і досвіду, аби провести таку грандіозну операцію. Єдиний, хто ще володіє більш-менш порівнюваними можливостями, це ізраїльський “Моссад”. Але розвиток цієї версії не є метою даної статті.
У чому вада “російської версії”? Вона надто красива, аби бути істинною. Хоча не поспішайте відкидати її. Хто знає, може, колись вона підтвердиться. Якщо дійсно так станеться, то наскільки цинічною людиною мав би бути екс-гебіст Путін, який одним із перших висловив свої співчуття американцям.
|
|
