Я - мама, А вони - нелюди
ґонґадзе
|
16 вересня виповнився рівно рік із часу зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе. Справа Гії досі є нерозкрита. Напередодні цієї трагічної дати на запрошення Центру політичного прогнозування газети “Високий замок” із львівськими журналістами зустрілася Леся Ґонґадзе. “Поступ” пропонує конспективний виклад її емоційної розмови. Можливо, бодай у такі сумні роковини нас хоч трохи зворушать слова Матері.
“Гія – дитина великого кохання. Він міг гарно жити, працювати у сфері приватизації. Я його просила: “Синочку, не пхайся в це, у тебе двоє діточок”. А він: “А хто, як не я, розкаже правду про цю владу”. Він завжди казав, що журналіст мусить бути в опозиції до влади, інакше він є статистом. Він наполягав: “Мене ніхто не знищить, бо я ні на кого не працюю. Бандити за правду ніколи не вб’ють, бо я їх знаю”. Зараз на журналістів чинять безпрецедентний тиск, морально тероризують, їх знищують матеріально та фізично. Гія підніс світ журналістики на вищий щабель. За мною – тільки ви і мої друзі. Саме ви, журналісти, не даєте згаснути вогню. І це дає мені сили шукати правду, до якої мене веде Бог. Я хочу знати правду, і маю на це право. Сьогодні в мене велике горе. Воно почалося рік тому. А передчуття зі мною були давно, мені снилися страшні сни. У липні минулого року до нас приходив якийсь кадебіст, цікавився сином. До його колег теж на вулиці підходили. Я постійно просила написати листа Потебенькові, щоби той його захистив. Гія зробив це 14 липня. А 17 січня цього року прийшло повідомлення: “Забирайте тіло невпізнанної людини”. Це і була відповідь Потебенька...
16 вересня... Тоді в Австралії відкривали Олімпіаду. Мені було дуже погано. Напруження ніколи не покидало мене. Я пішла до брата. Потім, щоби заспокоїтися, – на концерт в Оперний. Виходжу, бачу – брат. Єдина думка: “Що сталося з Гією? Що сталося?!” Я знепритомніла. Коли отямилася, біля мене було багато дітей. А один хлопчик витягнув цукерку з кишені: “На, легше стане!”. Я подивилася на діточок – як ангели. Я все зрозуміла. Міліція думала, що я п’яна чи божевільна. Брат у таксі завіз мене додому. За годину приїхала “швидка”. Це була моя перша криза.
Усе, що роблять зі мною, родиною, останками, – моральний терор. У влади нічого людського нема. Двічі я вискакувала з-під коліс машин. Дійсно, я заважаю слідству. І чомусь саме з півдванадцятої (23.30) мені постійно видзвонюють різні особи. Це система морального терору. Мене постійно приводила до тями “швидка”. Але я боюся лікарів. Отак і рятуюся до сьогодні: розрізаю вену та спускаю кров (я медик). А справа ні на крок не просунулася – суцільна брехня. Було три експертизи – і три різні результати. Чому не провели відразу нормальної? Чому в Таращу не викликали мене та Миросю?
Останки я побачила 26 квітня. Знаєте, що це є? Це хребет, до якого прикріплені ребра. А в пакеті – купа гною і тисячі мух, що аж вікно треба відчиняти. Цього не можна розпізнати. Дивно: купа гною – і раптом цілі стопи. Мирося розпізнала по них. Але не його це стопи. Він був легкоатлет, у нього пласка нога і 45-й розмір. У цих останках співпадають лише осколки. Я вивчала криміналістику. Стовідсоткову ідентифікацію дає волосся і кістка. Я їм дала волосся семимісячного Гії, коли його хрестили. У мене є волосини зі светра і з-під леза, яким він голився. Чому вони це ігнорують? Бо Потебенькові та Кучмі цього не потрібно знати. А звалюють усе на мене, ніби я затягую. Знаєте, я була в морзі сім із половиною годин. Я дочекалася закінця експертизи. Нічого нема.
“Репортери без кордонів” готові безкоштовно зробити експертизу. А вони не дають... Їм треба терміново поховати тіло. Коли в Генеральній прокуратурі мені стало зле, перше, що мене спитав лікар, було: “Чи не потрібна Вам операція? Ви не хвора?”
Я – мама. Мама! Як іще ходжу та дихаю – знає тільки Господь. Дійшла вже до межі. Я рік прив’язана до тих останків у морзі. Не їм, не сплю, постійні дзвінки, цинізм, брехня. У мене пенсія – 81 гривня. Та я нічого не боюся. А вони бояться. Я не знаю, що буде потім. Побачите: ще стільки бруду буде вилито на мене і на мого сина, що, можливо, й ви почнете сумніватися, чи була я з вами щира зараз. Мене не цікавить ні Кучма, ні Потебенько. Боже, стільки брехні!.. Не дай, Боже, комусь відчути те, що пережила я. Мене цікавить одне – кого я поховаю і біля кого потім ляжу сама”.
|
|
