Очікувана сенсація
МІФИ
Н.Мориквас. За нас – у Львові: Міти і міфи. – Львів, ЛА ПІРАМІДА, 2001. – 200 с.
Надія Мориквас не відразу стала знаковою постаттю літературного Львова, однак “своєю повістю “Спокуса вічністю” та й цікавими новелами ввійшла в ще один літературний потік – жіночої сучасної літератури, яка голосно про себе заявила...” – це Валерій Шевчук. І ці слова сказані ще в другому тисячолітті, а книжка, яка щойно з друкарні, засвідчує новий рівень ліричного й іронічного освоєння чи досягнення автором екзистенційної теми живих і подеколи ще живіших, хоча відійшлих, творців літературного та навкололітературного Львова.
Отже, як сказано в анотації, повість-есей Надії Мориквас “За нас – у Львові” – оригінальна за жанром і стилем версія поетичного Львова кінця ХХ-го – початку ХХІ століття в іменах і стосунках, з позицій духовності і душевності. Надія Мориквас ще раз і ще раз перезнайомлює між собою львів’ян і нельвів’ян, митців і немитців. Тільки тут ви дізнаєтеся, що відомий “київський” прозаїк Володя Яворський – поет, котрий походить із Левандівки – батьківщини квітів і поетів. Надія перекладає цей топонім як місто, чи то пак село, Левів. Але собі думаю, що все-таки етимологія творчої кухні авторки – “дівка небесних левів” або ж “леви небесних дів”. Он як!
На Левандівці – особливе сяйво місяця, і про це знають. “Щось про це знає й Ігор Павлюк, автор книжки “Голос денного місяця”. Поети – таємні агенти Місяця. Не більше. Василь Терещук назвав свою другу (і поки що останню) збірку поезій “Власник Місяця” (1990). І хіба не за це поплатився мовчанням?”
Що то за феномен – місто Лева, яке “проковтнуло” так багато гарних і різних людей? Юрко Покальчук переконаний, що “Львів зачаровує і затягує, як першокласне болото...” А про Валерія Красницького: “Що не людина – то інша самотність.”
Автор повісті парадоксальним чином відкрита і по вуха занурена у сміхову культуру естетичного переживання: “А що б констатували шановні психіатри, якби почули, як дико я верещу, коли раптом побачу, – ніхто ж не бачить, а я бачу! – трупик щурика на дорозі? Це в мене на рівні рефлексу.
Треба придумати тест для шизофреніків. Самостійно. Поки не пізно...”. Для Н.Мориквас: “Львів – це легенда. Ми всі її потрошки творимо”. Часом варто глянути на нього збоку або із середини як на Інше місто – місце поезії та поетів...
Тільки ви над цим задумалися, аж тут судять Поета. Як? Ви нічого не чули?! Отже, ви ще не читали “За нас – у Львові”... А чи не заінтригує вас діалог Юрка Волощака з Василем Куйбідою?.. У ньому – така драматургічна струна лінією “низ-верх”, як ото в пісні жайворонка, але... гостріше. Юрко Волощак – перевізник не так днів чи годин, як через моря-океани, писар “Пресвятої Покрови” і великий патріот Львова.
Ви вже занудьгували за минулим століттям? Еге ж, не вернеш! Але ще раз згадаєте Небораковий поетичний дискурс із Золотої зали Музею етнографії на зламі тисячоліть. Тут можна було почути що завгодно: від жарту до діагнозу. Скажімо, Калинцеве: “В Україні було багато подій, але ніяких змін”...
Ви ще не забули “британця” Володимира Олейка, “американку” Марію Шунь, “євроамериканця” львівсько-київського походження Миколу Рябчука, людяного відлюдника Романа Кіся?.. Отож, аби не забути – читайте повість “За нас – у Львові”.
А де ви ще довідаєтеся про всі псевдо Вікторії Садової або про небуденну, але й щоденну, самопосвяту україністів Зеленої Гури?..
Що ви знаєте про дітей Пантократора (еге ж, Божих!): Маріанну Кіяновську, Романів Скибу та Вархола (“оживають праотецькі міти, і квітуть душі, як черемхи, бо усі ми – лемки і не лемки – Пантократора святого діти”)?
А чи не знудилися ви за неповторним Юрком Обсерватором, або містично-віртуальним для львів’ян І.-Б.-Т. (не УБН!)... У книжці вони як живі!!!
Є у “мітах і міфах” (я радий, що моє розрізнення цих понять п. Надія так невимушено запустила в обіг) розділ “Проща” – про смерть і безсмертя Василя Стойчука, людини з того світу, яка тут залагодила деякі важливі справи та й знову повернулась у сверзь блакитну. Це – сповідь дуже високої напруги і світлої печалі, відвертості і вразливості... Тут і приїзд Папи, і доля Наталі Давидовської, бо це книжка й про тих, які “нас відпускають”, відходячи у вічність. Згадки про Жінет Максимович, Оксану Сенатович – до болю тремкі та ніжно сповідальні. У цьому ключі – монолог Оксани Лозової (в записі Наді) про себе і середовище, про покійних Федоріва і Гордасевич... Боже! Та ж, виявляється, нитка любові не переривається й після смерті: ми живемо в чиїйсь пам’яті, у дітях, у своїх творах – хіба то мало!
Завершує повістину Надії Мориквас розповідь про позадесятників і, нарешті, короткий, мов спалах переминаючого літа (і літ!), епілог.
Переводжу подих – усе? Та ні! Хочеться вірити, що “далі – буде”. Все життя ми пробуємо... Перед нами проба високої прози або ж проза високої проби – дуже людяна вість про людей і львівську частину “людства”.
У книжці “За нас – у Львові”, окрім несамої Надії Мориквас, ще три автори: Олесь Нога зі своєю неповторною галереєю портретиків “рештків”, тобто реліктів Живого Львова, Богджан Смоляк із есеєм “Слово і ми” (про перші книжечки дебютантів 60-х, 70-х, 80-х років) та Ігор Мельник із післямовою “Останні львівські декади ХХ-го століття, або Тло поетичного міфу”.
Здається, я вже достатньо заінтригував гурманів літературного столу, і ви, не читаючи останній рядок, кидаєтеся до книгарень, на Форум видавців, бо хоч любові та гумору не буває забагато, але мізерного накладу на всіх не вистачить.
Б. Ч., двоюрідний брат літературного Львова
|
|
