День міста Левового
СВЯТКОВЕ
Олесь ПОГРАНИЧНИЙ
Закінчення. Початок – стор. 1
Це він, Лев I Данилович, побудував муровані Високий і Низький замки. Це він, вирубавши ліси та випроставши русло Полтви, розширив територію міста і заклав основу теперішнього Львова в межах сучасної площі Ринок. Це він, Лев, розширив територію Держави, долучивши до неї Люблінську землю та частину Закарпаття, і в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краківську землю. Він, як і його попередники Роман і Данило, успішно провадив західну політику. І це, як стисло подає “Енциклопедія українознавства”, “позначилося в ділянці культури, державної адміністрації, міської самоуправи та господарського життя країни”. Йому, Леву I Даниловичу – володарю Русі, візантійський імператор подарував чудотворну ікону Матері Божої, яку згодом із Белза до Ченстохови перевезла королева польська Ядвіга (легенда каже, що цю ікону малював сам євангеліст Лука)... Що я ще можу сказати про людину, на честь якої названо моє улюблене місто? Хіба ще кілька загальних фраз.
Тепер, 700 років опісля смерті одного з найславетніших володарів нашої землі, Лев Данилович майже не присутній у своїй славній столиці. Якщо б мене хтось попросив завести його на вулицю, названу на честь засновника нашого “найкращого міста”, то я б туди його не відпровадив. По-перше, тому, що це непоказна вуличка, а по-друге, я не певен, чи ця вуличка названа на честь Лева I Даниловича, а не Льва Толстого або Льва Лещенка. Інакше чого б вона мала йменуватися “вул. Льва”?
Ми й далі не впускаємо Лева до його ж столиці. Його немає в наших школах, у наших помислах. То як тоді сподіватися, що ми мусили б продовжити його починання: зробити Львів могутнім містом держави, яка тепер називається Україною. Чи, може, ми боїмося, щоби хтось не звинуватив нас у якомусь “ізмі”. Зокрема сепаратизмі. Сепаратизмі від кого? Від себе!? Але невже там, “нагорі” не розуміють, що породжується сепаратизм не зацікавленням історією своєї землі та любов’ю до неї, а власне пригнічуванням цих почуттів. Як і перешкоджанням людям цієї землі загосподарювати у своїм краю. Якщо в нашій Україні так “державитимуть” і надалі, то кращого ґрунту для сепаратизму годі й придумати. Припускаю, що в Києві, стольнім граді нашої України, багатьом новим “боярам” страшенно не хотілося б і чути про те, що Львів був столицею протоукраїнської держави. Таке враження, що вони це сприймають як зазіхання на своє “єдіноначаліє”. Шкода, що, не зрозумівши щирої усмішки фортуни, “бояри мимоволі” так і не спромоглися стати “світлими князями”. Не кажу вже про “мудрих володарів”. Вони не хочуть визнавати право на НАШУ історію, як і права на НАШЕ теперішнє та майбутнє. Бо добре розуміють (засвоїли це ще з ВПШ чи університетів марксизму-ленінізму), що право на історію є складовою права на теперішнє та майбутнє. Схоже, якраз це і не вкладається в їхню концепцію України. Так само, як і те, що кожен у межах однієї спільноти має право на “трошкиіншість”, чи “зовсіміншість”. Право на приватність.
Але вернімося до Лева Даниловича. Що ми про нього знаємо на 745-му році існування міста, ним співзаснованого, і на 11-му році незалежної України, одним із творців історії якої він був? Ми навіть достеменно не знаємо, де він похований, де похована його дружина Констанція, його діти та онуки – наступники на троні. Чому майже мільйонне місто, де, як висловився недавно один історик, є “цілі стада істориків”, досі не має гарно виданої, фундаментальної “Історії Львова”? Бракує “фантазії” і... любові.
І насамкінець. Ми довго сперечаємося, як нам називати Данила: князь чи король. Так само не годні визначитися, як нам називати Лева – князь чи король. Навряд чи ми зможемо нині відтворити тодішні конотації та збагнути, що вкладали наші предки в ті чи інші назви. Теперішні мають цілу низку вікових, здебільшого з політичним підтекстом, нашарувань. У російській чи польській системі координат Роман, Данило чи Лев іменувалися не інакше, як князі. Просто князі, нічим не кращі та не гірші від безлічі інших князів і князьків. Чомусь Івана IV (Грозного), який сам проголосив себе царем, усі в Україні називають царем, а Данила Романовича, який легітимно став королем, в Україні таким не хочуть називати. Дивовижна “українська традиція”.
Можемо лише робити висновки з того, як наших володарів трактували сусіди. Романа Мстиславовича французькі хроністи називали не інакше, як Romanus Rex Rutenorum, папа Інокентій IV називав Данила Романовича “найсвітлішим королем Русі”, Юрій Львович вживав титул Rex Russiae, а його син Андрій часто іменувався dux Ladimirae et dominus terrae Tussiae (князь Володимирії, володар Руської землі). І навіть після переходу у васальну залежність від угорського короля наша земля в чималих володіннях Лайоша Великого називалася Королівством Галицьким. Лев I Данилович мусить увійти в наше місто. У серця своїх окрадених нащадків. Від цього виграємо ми всі. Не тільки у Львові чи Галичині, а й у цілій Україні.
Зі святом вас, дорогі та любі львів’яни!
|
|
