Етелла Чуприк: Де б я не грала, наша філармонія для мене найрідніша
ПРЕМ'ЄРА
Вікторія САДОВА
Потужні акорди кульмінаційної частини Другого фортепіанного концерту Сергія Прокоф’єва у репетиційному виконанні оркестрантів та по-особливому шанованої львів’янами піаністки Етелли Чуприк задали тональність прес-конференції, скликаної напередодні відкриття нового концертного сезону у філармонії. Творча піднесеність на тлі потворного убозтва довколишнього занепаду. Ефект був приголомшливим. Здається, прорвало.
Після такої музики будь-яке по-галицькому чемне й артистично ґречне просторікування про набутки й творчі плани цієї установи було б непростимим фальшуванням. Той високий регістр емоційної напруженості, з якою солістка й диригент вийшли після репетиції до журналістів, не дозволив їм завуалювувати ухилянням від прямих відповідей питання про ті пекучі проблеми культури в сучасній Україні й, зокрема, у Львові, які бентежать не тільки національну інтелігенцію. Чи не вперше розмова про наболіле вийшла такою відвертою й чесною. Лишалося тільки пошкодувати, що вона не долинула до вух тих чиновників, яким була адресована, починаючи від директора філармонії й закінчуючи управлінцями в царині культури міського й обласного рівнів (вони навіть не з’явилися на зустріч). Скидається, що їм це все “по цимбалах” чи “по барабану”. Така-от музика.
І це гірка правда, що Львівська філармонія, яка, на думку багатьох музикантів, є однією з найбільших концертних організацій України, позбавлена не тільки піклування чи уваги влади, а й елементарного керівництва. Здається, настав той момент, коли обласне управління культури мусить визнати похибку власної кадрової політики, що стала причиною разюче помітного на тлі зацікавлення Львівською оперою ганебного занепаду опіки філармонією.
Адже за ті кілька років, відколи Тадей Едер перейшов директорувати до Опери, філармонія, на жаль, так і не здобула керівника, що відповідав би цій посаді, вболіваючи за підтримку (коли не розвиток) усіх філармонійних колективів: симфонічного оркестру, камерного оркестру “Віртуози Львова”, цеху солістів, що налічує 18 осіб, інструментального ансамблю фольклорного спрямування “Високий змок” та декламаторів. Не кажучи вже про те, що доброго господаря не має навіть саме приміщення філармонії, яке може по праву пишатися непоганими акустичними параметрами концертного залу. Натомість приміщення вражає занедбаністю замшілих стін і підлоги, запаморочливим і невищезним запахом цвілі, обдертим оксамитом безбожно рипучих крісел, набивку яких давно вже сточила на потеруху міль. Зал вимагає не тільки ремонту, а й реконструкції (чи радше реставрації) сцени, спотвореної колись задля того, щоби на ній мали змогу виступати колективи “пісні й пляшки”.
На тлі всієї цієї безгосподарності, спричиненої інертним ставленням директора до своїх посадових обов’язків, особливої уваги вимагає ще й концертний рояль! Старенький “Стенвей” уже відпрацював своє – і далі просто не годен тримати лад у невідповідних кліматичних умовах концертного залу.
Але кого то обходить, окрім професійних виконавців? Про придбання нового інструменту навіть не заходить мова. А філармонія, між іншим, могла б завдяки пристойній акустиці залу й новому інструменту відповідного класу отримати додаткове джерело фінансових надходжень, пропонуючи закордонним студіям звукозапису і солістам послуги свого оркестру. Однак повна відсутність стратегічного мислення на перспективу в теперішнього директора філармонії повинна б викликати гостре занепокоєння обласного управління культури.
Та де там! На владному рівні аграрної області панує специфічне розуміння культури. У кращому випадку толерується її псевдонародний клубний варіант. Достатньо тільки згадати торішні звіти творчих колективів районів Львівщини й апофеоз цього руху на сцені столичного палацу “Україна”.
На зростанні професіоналізму львівських музичних колективів чи солістів й підтримці престижу справжнього мистецтва (а не його ерзацу) аграрному керівництву, здається, зовсім не залежить.
Інакше як пояснити чутки, що поширюються після відходу на пенсію Романа Лубківського, буцімто на посаду начальника обласного управління культури запропоновано кандидатуру директора Стрийського Будинку культури? Ото вже ці милі серцю обласних достойників стрийські кадри! Ще трохи – і їм насправді вдасться переконати львів’ян, що стандарти сільського клубу найбільше пасують культурним запитам міста!
Керівник симфонічного оркестру Львівської філармонії Іван Юзюк зізнався: “Нам дуже прикро усвідомлювати неувагу з боку влади до нашої величезної праці. Ми також відчуваємо неувагу з боку мистецької громадськості Львова до наших концертів. Не завжди ми можемо похвалитися, що вся мистецька еліта Львова ходить на наші імпрези. А відкриття концертного сезону має бути подією на рівні міста!”
“Здавалося б, у тих умовах, які складаються через назадовільне фінансування культури, можна опустити руки і втратити будь-яку надію, – міркує Іван Юзюк. – Але наш колектив робить свою справу, яку інші, може, й не змогли би зробити, усупереч обставинам та завдяки прекрасній кваліфікації наших музикантів. Наприклад, надзвичайно складний концерт Прокоф’єва, винесений на відкриття сезону, ми підготували з Етеллою Чуприк за три репетиції! Виконання цього твору з естради львівської філармонії можна буде почути вперше! До того його в нас ніхто не виконував. У музикантів навіть були проблеми з нотами – ми так тяжко їх діставали! Урешті надійшли ноти, але без одної партії. І мені довелося переписувати партію перших скрипок. Три дні і три ночі! – ось завдяки якому ентузіазму робляться такі поважні прем’єри, як на відкриття сезону”.
“Я завжди з великим задоволенням і радістю працюю з Етелою Чуприк, – сміючись, наголошує маестро Юзюк. – Етелла, властиво, починала зі мною і з нашим оркестром, коли вона ще вчилася на першому курсі консерваторії, – й відтоді ми йдемо разом. Ця піаністка перепробувала виступати з багатьма диригентами, але тішуся, що вона знов повернулася до мене!”
“Мені також дуже приємно виступати у рідних стінах, – підтверджує Етелла Чуприк із милим закарпатським акцентом. – Хоч де би я не грала, а я об’їздила багато країн, проте можу сказати, що в нашій філармонії для мене панує домашня атмосфера. Відчуваю, що люди чекають мене, дивляться на моє зростання. І кожного разу – переповнений зал, який я дуже люблю. Наша публіка знає, що варто, а що не варто У нас у Львові ще залишилася еліта, та правдива еліта!.. Сюди не прийдуть люди, які слухають Оксану Білозір або ті, які ходять на футбол. Це є імпреза дійсно для вибраних людей. І я дуже здивована тим, що симфонічний оркестр таку страшну махіну, як Другий концерт Прокоф’єва, підняв уже за півтори репетиції. Я ніде не чула фальшивих нот, хоч страшенно переживала за дерево, за мідь...Це грандіозний концерт, який я хотіла заграти ще 4 роки тому. Але брала ноти, відкривала, бачила, що там робиться, – і закривала. Та минулого сезону Одеська філармонія подзвонила, що в них буде концерт до 110-ї річниці з дня народження Прокоф’єва. Мене запросили, сказавши, що коли я його вивчу, то вони зроблять усе, що я захочу. От я й мусила за 2 тижні вивчити концерт і їхати до Одеси. Звичайно, там прекрасний оркестр, усе вони зробили добре.
Але потім я приїхала додому – і задумалася: Боже, і моїм людям я мушу то пограти, то ж є нове! Але того ніхто не грає, і я дозволю собі сказати, що, окрім Крайнєва, не знаю нікого, хто б виконував той концерт. У програмах великих піаністів я його не бачила. Тому я рада, що наша Львівська філармонія з симфонічним оркестром спільними силами здійснили цей проект. Я сердечно запрошую усіх на концерт у неділю. А про сумні речі я вже давно перестала говорити, бо вважаю, що жодна газета вже не допоможе тим людям, які мають гроші, щоби вони підтримали культуру...”
|
|
