Молодь за кордоном
ЗАРОБІТКИ
Оксана СЕНИШИНА
Сьогодні вже частіше можна почути чи то в тролейбусі, чи то в громадських закладах, чи то на вулиці розмови про виїзд за кордон: “Таких грошей я тут не зароблю...”, “Уже місяць минув, як поїхала...”, “А що поробиш? Треба!”
Дійсно, а що поробиш?
Збирають валізи та їдуть хто за чим у пошуках кращої долі. Одні їдуть для того, щоб заробити побільше грошей, другі – для того, щоб підвищити свою кваліфікацію; треті – тому, що тут, на Україні, немає відповідних умов для максимальної віддачі себе своїй професії, своїй праці, науці; а четверті їдуть просто так, бо тут вони не мають до чого вчепитися – “ідуть побачити світ і себе показати”.
Щоб взнати статистику виїзду молоді за кордон, мені довелось оббігати кілька наших центрів зайнятості. Але від них ніякої інформації отримати не вдалося, лише кожного разу чула: “Зайдіть в інший кабінет”, “Підніміться поверхом вище, можливо, вони вам скажуть”, “У нас такої інформації немає, краще зверніться у центр зайнятості, який знаходиться на вулиці...”
“Сьогодні люди самі знаходять спосіб виїхати за кордон, до нас тепер не звертаються,” – чую в одному з центрів. Це означає, що цифру, яка характеризує кількість виїзду молоді за межі України на роботу, мені ніхто не назве, бо “статистика така не ведеться”, а фірми, які допомагають людям виїжджати, мовчатимуть, бо, в кращому випадку, вони організовують нелегальні виїзди, а в гіршому – вивозять людей за кордон і залишають “серед чистого поля” чи взагалі незаконними методами заставляють займатися аморальними справами.
Львівська міська рада намагається встановити приблизну кількість молодих людей, які виїхали, за допомогою різних опитувань, підрахунків, спостережень. Богдан Дзюнько, начальник відділу роботи з молоддю, ознайомив мене з результатами опитувань, які проводились у Львівській області. Згідно з ними, 50% молоді хотіли б працювати за кордоном, а з них 5% реалізовують свої бажання і їдуть, їдуть за тим, що згодом дасть щасливе життя.
“Можливо, ви скажете мені, скільки молодих людей уже виїхало? Назвіть цифру, будь ласка”, – прошу в п. Богдана.
“Можна сказати цифру “багато”...” – чую у відповідь.
Отже, як бачимо, виїхало вже багато. І це страшно, бо наша держава не може забезпечити нам щасливе життя на рідній землі. А парадоксом є те, що, “можливо, за рахунок тих грошей, які заробляються на чужині, а тратяться на Україні, наша економіка помаленьку піднімається” (за словами п. Богдана).
Страшно, справді страшно. А страшнішим є те, що виїжджають і будуть виїжджати. Це можна зрозуміти, поспілкувавшись із молоддю.
Мар’яна, студентка вузу (факультет комп’ютерної технології, спеціальність – прикладна лінгвістика):
– Людина не повинна жити одним днем тому, що таким чином нічого не досягне. Вона повинна дивитися далеко в майбутнє і намагатися саме сьогодні щось зробити для того, щоб воно було щасливим. Тому зараз я навчаюся на курсах медичної сестри при Червоному Хресті, бо сподіваюся виїхати в Англію, щоб трошки заробити. Там за навички медсестри при догляді за старшими людьми за день можна отримати 50 доларів. А це не так уже й мало.
Звичайно, я могла б виїхати за кордон за допомогою мого університету на практику, але так можуть виїхати лише ті, хто закінчив третій курс, тобто ті, кому вже є 20 років, хоч трапляються і виїзди другокурсників (тоді вони, звичайно, оформляють “липові” документи). Але це не для мене. Думаю, що зможу більше заробити не на практиці, а при догляді за старшими людьми. Сьогодні такий час, коли нема на що чекати, потрібно просто діяти, тому що ніхто тобі нічого просто так не дасть і з неба тобі нічого не впаде.
Руслан, 21 рік:
– Для того, щоб нормально жити, потрібні й нормальні гроші, тому саме життя спонукає нас їхати за тисячі кілометрів від рідного дому в пошуках кращого заробітку. Під словом “нормально” я не маю на увазі те, щоб собі ні в чому не відмовляти, я маю на увазі те, щоб забезпечити себе необхідним мінімумом. Тому, двічі побувавши в Польщі на роботі, зараз збираюся їхати туди втретє. Виїжджаю разом зі своїми братами чи друзями, тобто збирається компанія з трьох-чотирьох чоловік, і там ми намагаємося всі влаштуватися на одне будівництво. Коли ми разом, нам веселіше, та й робота наче швидше йде, бо працювати там не легко та й умови досить жорсткі. На будівництві працюють переважно молоді, сильні, енергійні й витривалі люди, бо робота важкенька, а халяви там не допустять.
І “крутимося” ми... за кордоном.
Лякає насправді те, що, крім старших людей, виїжджає молодь, якій сьогодні творити наше майбутнє.
Проте є надія, що, забезпечивши своє власне майбутнє, вона зможе забезпечити й майбутнє нашої України.
Їдемо за кордон не відпочивати, а в поті чола палитися під гарячим сонцем з ранку до ночі.
Летимо туди, як лелеки, шукаючи того, чого не знаходимо тут, на рідній Україні. Лелеки сюди повернуться. А ми?
|
|
