ностальгія за трипіллям
МОРИКВАС
Кожний поет хоч раз у житті знаходить собі такий прихисток, де, як писав Б.-І. Антонич:
П’ючи цей золотавий чай,
Так пробалакаємо день цей.
У тебе самої був такий прихисток, на позір – дуже ілюзорний. У відкритій кав’ярні, незахищеній від вітрів і цікавих очей...
Ні, не там. У глибині літа, у глибині осені – чи в перших теплих променях весни 1996 чи 1997 року... Я не знаю, коли це почалося. Але коли закінчували реставрувати Королівський мур у центрі міста, на тлі його екстер’єру вже існувало наше товариство. Воно називалося “Три-пілля” (поля Трьох). У мене є фотографія: ми втрьох на фоні вежі, кістяк даху ще не покрито черепицею “під стару львівську дахівку”. Олесь тоді зорганізував це знимкування: “Негайно! Вежу завтра покривають дахом, то вже буде нецікаво!” Дивлюся на цю фотографію. Я посередині: найбільш сентиментальна, якась недоусміхнена (вчилася тоді стримувати свою усмішку, але нічого з того не вийшло). Віктор Палинський, поет, а в житті прагматик, ду-у-же міцно стоїть, дивиться в об’єктив незворушно. Олесь Нога, у чорних окулярах: чи скептичний, чи іронічний – не видно.
Я пам’ятаю той особливий смак кави у пластикових “стаканчиках”, яка пилася в розпал літа та посеред осені. Камені Королівського муру дихають вічністю. Ми називаємо його Китайською стіною, бо це – найдовший мур у центрі. Подивишся праворуч – видно Оперний театр, ліворуч – пам’ятник Шевченкові. Це місце вибране задля Олеся Ноги, який працює в Музеї етнографії та народного промислу. Звідси видно музейні двері: так Олесь пантрує своїх приятелів, які шукають його на роботі. Але часом повз нас пропливає стільки люду, що тих дверей і не видно. То знову нуртує якийсь мітинг біля пам’ятника, то галасує “клюмба” на початку алеї, де звикли збиратися народні опозиціонери; алея, яка веде до Оперного, – немов ріка. У принципі, ми сидимо на березі Полтви, безжалісно загнаної під землю. (Мене колись назавжди вразила думка, що Оперний стоїть на ріці).
Колись, як на давніх малюнках А. Ланге, тут дерев не було – тільки кущики. Отже, давні львів’яни могли собі отак сидіти на березі Полтви (сподіваюся, вона ще тоді була чистою), як парижани на березі Сени. Із натовпу, з протилежного берега, виринає, немов із туману, знайома постать на велосипеді. Це Володя Савка – великий скрипаль-імпровізатор. Він переїжджає до нас міцним дерев’яним місточком (мав би бути в оцьому місці місточок!) і замовляє собі склянку червоного вина. Футляр із скрипкою поважно займає окремий стілець, а ми чекаємо, поки Володя втамує спрагу... Зараз він почне декламувати свій улюблений вірш про любов і червоні маки!..
І нинішнім перепеченим полуднем, думаючи про ту осінь (чи про те літо), я відчуваю прохолоду Китайської стіни і ту гостру радість за іншого, коли він ронить якусь думку-перлинку. Про життя і поезію ми говорили іронізмами... Ми говорили метафорами. Найбільша метафора – то Китайська стіна. Місце зустрічі. І вона означала творчість. Про що ми думали-мріяли, кому позували на тлі вічного муру вежі без верху? У нас були великі плани. І деякі з них навіть здійснилися. Але творчість не минає.
Олесь малює портрети поетів. Усіх він не намалює. Кажуть, у Львові кожен другий – поет. Я думаю, їх значно більше. Навіть якщо ви не поет, усе одно ви – поет. Бодай раз у житті ви ж переживали якусь особливу любов до людей взагалі, до цього міста, яке можна відкривати щодня. (Ідеш знайомою вулицею, піднімеш голову – і раптом побачиш уперше якусь незвичайну розетку на фасаді або якір, дельфіна чи цілий сюжет “про Лебедя і Леду”. Щоб усе побачити, треба цілий день ходити із задертою головою. Люди так не ходять). У вас затріпотіло серце від краси Божого світу, від дивовижної симетрії квітки (розетка на фасаді – то її слабке відлуння)? Якби цієї миті вас хтось щось попросив – віддали б усе, не задумуючись... Воістину, ніщо матеріальне не має ваги. Правда, цей стан невічний. Життя заставляє часом людські таланти гинути за шматок хліба. Але насправді таланти не гинуть: вони нуртують десь у наших надрах, немов уярмлена ріка, загнана під землю.
Я б віднесла до породи поетів усіх людей, вразливих до краси та здатних на співчуття. Переважно ми їх не помічаємо. Поети ходять пішки (чи їздять у маршрутках, чи штовхаються разом із нами на Галицькому базарі) – словом, нічим не відрізняються від решти громадян. От тільки носять у серці більше туги. (Правда, існує ще й професійна каста літераторів – тут критерії конкретніші та жорсткіші).
Мені хочеться написати книжку про місто і його поетів – про людей, яких я знаю (бо я всіх не знаю), щоб інші впізнавали в них себе – хоч трошки поетів.
Надія МОРИКВАС
|
|
