ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Харакірі по-українськи
Ми є хворою нацією. Можливо, навіть невиліковно. І що далі, то все хворішою та хворішою. Ще півстоліття тому ми підривали себе гранатами в бункерах, аби не здатися ворогу. Стріляли собі в скроню чи в писок із револьвера. Запихали, як партизан Легенда, у свій розпанаханий скривавлений живіт папери боївки, аби ворог не зміг нічого вичитати. Іще років зо тридцять тому траплялися окремі герої, котрі здатні були здійснити самоспалення на знак протесту проти існуючого ладу. Але минулося.
Пані Григорович із мого рідного Станіславова театрально покропила себе дистильованою бензиною перед очима всієї Верховної Ради – і то мало б називатися протестом. Кілько їй комуняки заплатили за цю сцену – важко вгадати, але жи мали втіху, то нема сумніву.
Тепер мусимо тішитися “Харакірі на майдані”. Уся преса іно про тото харакірі пише. Хлопаки си черкнули лезами для гоління по животиках, розтявши тільки шкіру, пустили по двадцять грамів щирої української крови – і шлюс. І яке ту, в дупі, харакірі? Коли читаєш про японських самураїв, які розтинали собі животи мечами, то робиться сумно за наш зачучверілий нарід.
До чого тут взагалі поняття “харакірі”? Адже це дуже складний обряд, що ґрунтується на багатовікових традиціях. Самураї не оголошували про те, що о такій-то годині має відбутися таке-то дійство. І оскільки ніхто з них через біль не міг контролювати себе в момент, коли меч розтинає живіт, і самовладання могло зрадити, вони навіть наймали за свої гроші страхувальника, який у відповідну хвилю стинав їм голову мечем.
Нє, я не хочу сказати, жи я аж такий герой, що міг би си вивалити кишки з живота задля якоїсь ідеї. Я заради неї збираюся жити і працювати до скону. Але якби захотів щось таке моцне встругнути, то не грав би вар’ята. Не всім дано бути героями. Тільки треба пам’ятати, що від героя до блазня – лише один крок.
Реквієм по дисидентах
Ну, і власне від театральних героїв переходимо до такого явища, як дисидентство. Деякі наші дисиденти з віком втрачають свій революційний порив і м’якнуть, як залежалі помідори. Вони дивачіють, дитиніють і перетворюються на слуг народу. Щоправда, не всього, а йно тільки невеличкої, вибраної його частини. А наблизившись до омріяного коритця, стають такими самими ситими та розімлілими кабанчиками, як і ті, хто ніколи не був із ними по одному боці барикад.
Водночас армія письменників-дисидентів продовжує рости, замість того, аби, згідно з природними законами, – маліти. Нині з’ясовується, що в Україні вже просто нема письменників, які б не були дисидентами за совітів. Усі вони люто ненавиділи совіцьку владу і шкробали антисовіцькі вірші, які переховували в потаємних місцях, і ось тільки зараз почали їх публікувати, мітячи датами тамтих дрімучих часів. Здебільшого це все тільки перероблені до вимог нинішнього часу старі римотвори, які колись славили партію і Леніна, а нині – неньку та Бандеру.
Цікаво, що великі за розміром “підпільні” твори якось досі не об’явилися. Либонь, із тієї простої причини, що переробити свій старий віршик завше простіше, аніж переписати цілу повість.
Поволі саме слово “дисидент” стає якимсь чудернацьким наростом, покручем, починає зливатися з “дантистом”, “дистрибутором” і “дустом”. Якщо запитати зараз, кілько було дисидентів серед двох тисяч членів Спілки письменників, то виявиться, що було їх три тисячі! Щонайменше половина з них може навіть похвалитися дідами, вуйками і стрийками в УГА, УСС, УПА, ОУН і “Нахтігалі”.
Із нагоди сімдесятиріччя Івана Дзюби з’явилося в пресі чимало статей, які славили його як героя та висвітлювали революційний і літературний шлях. З-під пера цих борзописців навіть праці, написані згідно з марксистсько-ленінською ідеольоґією та видані Дзюбою в 1970-80-х роках про розвиток літератури малих народів СРСР, поціновуються як неабияке досягнення і навіть... прихований націоналізм. Але менше з тим. Мене більше зацікавили цитати з праць нинішнього Дзюби. Вони раптом засвідчили, що цей чоловік у час написання праці “Інтернаціоналізм, чи русифікація” був значно радикальнішим, аніж зараз. Деякі його новітні роздуми відверто дивують.
“Зменшення домінування російської культури в Україні повинно йти не шляхом витіснення чи заборон, а шляхом зростання потенціалу української національної культури..,– проголошує відставний дисидент, але потім спохоплюється і додає. – Головне в тім, щоби, нічого не втративши з досягнень російської культури, усунути її денаціоналізуючий вплив”.
І це пише героїчний Дзюба! Хоч якби мені хтось показав ці слова на папірчику, то був би певен, жи автором першого речення є Петро Симоненко.
Той самий Дзюба, який методично доводив у своїй клясичній праці підступний і повзучий вплив русифікаторської політики та писав про неможливість розвитку української культури в умовах русифікації, раптом “отямився”. Цікаво, в чому він бачить отой “шлях зростання потенціалу української національної культури”? Чому він, будучи при владі, не скористався з можливості наростити потенціял? Чому за десять років цей потенціал не тільки не виріс, а, порівняно з останніми роками пєрєстройки, так сильно впав? Чому особисто Дзюба так і не зміг намацати тоті ероґенні зони, завдяки яким би він врешті піднявся? І як можна піднімати нашу культуру без державного чи меценатського фінансування? Чому досі немає відповідних законів, таких, як у цивілізованому світі?
Харакірі по-білоруськи
Сталося те, що й передбачали. Народ Білорусії підтримав Лукашенка. Цілком можливо, що був задіяний задля цього і адмінресурс, але 76 % – це вже серйозно. Якихось 20 % того нещасного адмінресурсу ролі не грають. Народ проголосував за свою смерть. Це унікальний трафунок.
Але що можна сподіватися від народу, який не породив жодного дисидента? Історія Білорусії не знає жодного героя з минулих часів. Бо як москалям конче припекло похвалитися народними героями, то відполірували й пірата Стєньку Разіна. Навіть так гучно оспівана совітами білоруська партизанка – геть уся безособова. Там є маси, але нема особистостей. А це викликає сумніви і щодо існування самих мас.
РАТУША
Завше ся тішу тій газеті. Навіть з’являючись раз на місяць, вона вперто друкує телепрограму. Це нагадує мені оркестру на потопаючому “Титаніку”, котра грала до останньої хвилини. Як казав мій дідуньо, треба вміти тримати фасон.
У свіжому числі знову маємо псевдоісторичну писулю від п. Лідії Садової. “В 1470 році, – шкробає вона, – від прокази помер Ян з Дуклі, гріб якого став відомий згодом своїми дивами”. Чому тота пані нашого святого вперто називає Яном, важко витлумачити. В українських джерелах він зветься Іваном з Дуклі: читайте, пані, Крип’якевича. А народився в 1414 р. і помер у 1484, а не в 1470.
“У другій половині XVІІ ст. (ще до козацьких війн) нагрянула велика епідемія 1623 р.”, – продовжує нагромаджувати бздури пані-від-історії. Але ж друга половина XVІІ ст. починається щойно з 1650 року. Козацькі ж війни спалахнули в першій половині. Словом, тяжко ту шось второпати.
“Жіноча воля”
Ніц не маю проти, аби кобіти часами робили рейвах на кухні. Але було б дуже добре, якби вони не обмежувалися в своїх кулінарних баданнях іно записниками своєї бабці, а зазирали деколи й до кулінарних книг.
Скажімо, у першому числі “Жіночої волі” наведено було двадцять рецептів на вареники й оголошено конкурс на двадцять перший вареник. А нагорода – мішок муки. Але, певно, читачі “Жіночої волі” належать до кобіт ділових, а може – (свят! свят!) до феміністок, і тому надто великої уваги кухні не приділяють, бо якось наразі нікому з тим двадцять першим вареником не було спішно до редакції квапитися. А якби такво погортали ружні книжечки, то би з подивом виявили, що давно вже існує з добрих півсотні переписів на вареники, або, як говорилося в Галичині, на пироги.
Але от нарешті доля всміхається редакції – і омріяний таємничий двадцять перший вареник з’являється. Приносить його пані Оксана Сапеляк, яка цей оригінальний рецепт вареників “винесла з материної кухні родини Денисовців, уродженців Західного Полісся, коріння яких сягає глибин Київської Русі, племен германичів та ятвягів”.
Матко моя замарстинівська! Вареник від ятвягів! То от чого король Данило з ними товкся!
“Ятвязькі племена землеробів, – розповідає пані Оксана вже як етнограф, – спромоглися, щоби саме їхні рецепти бобових страв стали і подібними, і характерними в особливостях на кухні Полісся, Латвії, Польщі”. І мене відразу вкриває піт. Скілько відкриттів одразу зробила пані Оксана!
Виявляється, що ятвяги – це зовсім не литовське плем’я, як про то пишуть геть усі довідники, енцикльопедії та історичні видання з Грушевським на чолі, а є поліщуками. Та ще й вони є “землеробами”! (Тіпа, зємлєдєльци, бо по-нашому буде “хлібороби”, або “рільники”). Хоча ятвяги більше займалися мисливством, рибальством і розбишацькими набігами. Ятвязька земля, вважалося досі, містилася досить далеко від українських етнічних земель, зокрема й від Полісся, – аж на південному заході Литви і частково на північному сході Польщі. А Латвія тут і взагалі не приший кобилі хвіст. Але цілком можливо, жи поліські буржуазні націоналісти розробляють якусь нову концепцію своєї етнічної території. Шкода, що нас не сповістили, бо, може, наші унсовці зробили б експансію.
Що ж до таємничих “германичів”, то це, либонь, ще одне епохальне відкриття, бо щось їх ніде в наукових виданнях не згадано.
Ну і так виглядає, жи з тими ятвязькими варениками, які ліпилися в Шацькому районі, шось не дуже грає. Та й сочевиця, бобова рослина, яка культивується на півдні, теж якось не вигрібає на прадавню ятвязьку страву. А якщо вона є “різновидом гороху”, то, шоб я пукнув, морква – різновид петрушки, а редька – різновид буряка.
І во, самі бачите, що з того виходить, коли кобіти, замість ліпити вареники, беруться за ружні мудрування. Ніц доброго. По своїй Юльці бачу. Читання Гайдеґґера просто фатально впливає на якість пирогів.
“Книжник-ревю”
Тарас Антипович, рецензуючи детективний роман Кононовича “Мертва грамота”, напосівся на кличний відмінок: “Він становить загальну проблемну точку вкраїнської художньої літератури і, скорше за все, мусить бути ліквідований на найвищому державному рівні правописною комісією, позаяк є рудиментарною формою, яку в розмовній мові ми вживати вже не здатні, а відтак і писати його нема чого. Взагалі, чи має право у письмовій прямій мові існувати те, що фактично не існує в живій розмовній?”
Я не знаю, фактично, якою живою мовою в Києві користується, фактично, Антипович, але кличний відмінок, фактично, ще зарано ховати. І вживання його залежить не тільки від рівня культури тієї чи іншої особи, але й від традиції, бо і в галицьких, і в задніпрянських селах гукають “Петре”, а не “Петро”.
Те, що клична форма витісняється називним відмінком, – це тільки наслідки жорстокої русифікації. Адже саме завдяки їй слова “иноді”, “иній”, “ирій” стали вживатися з “і”. Завдяки їй зник звук “ґ” , а зараз вживається, як кому ся хоче. Саме в 1930-х роках вистріляли геть усю редакцію “Українсько-російського словника”. Згадаймо, який лютий гнів спалахнув недавно в таборі русифікаторів проти нового правопису! Бо як же! Це ж іще один крок, який відділяє від вєлікава і магучєва!
Цікаво, що під час отих інспірованих владою всенародних обговорень правопису лунали голоси й про застарілість кличної форми. Аби ще ближче сплотіть, уніфкувати і русифікувати.
Та навіть коли припустити, що клична форма справді не вживається і не буде вживатися, то все одно її слід культивувати бодай на літературному рівні. Міркування Антиповича є більш ніж дивними.
Якщо керуватися такою філософією, то зі словника української мови можна сміливо викинути десятки тисяч слів, які в живій мові більше не вживаються.
Але нічого такого не робиться в жодній з мов, котра має свою історію. В англійських і французьких словах є літери, які вже не читаються. Але ніхто їх чомусь не позбувається. Чомусь болгари досі тримаються літери “Ъ”. А норвежці та мордвини користуються аж двома літературними мовами. І якось тим не переймаються.
|
|
