Чому Галичина відстає?
Або Як довго ми ще будемо відставати?
ПРОБЛЕМА
Роман ЛОЗИНСЬКИЙ
Дивує те, під яким кутом поставлено проблему. Адже вона обговорюється в такому контексті: 10 років тому Галичина відігравала провідну роль в Україні, а потім почала пасти задніх, на відміну від інших регіонів. У той ж час відставання Галичини від багатьох регіонів України, передусім в економічному відношенні, тобто в найважливішому аспекті, оскільки саме на економіці зав’язані більшість сфер суспільного життя, було реальністю і 10, і 20 років тому, і значно раніше. Причому це не було якоюсь закритою темою, табу. Проблему доволі легко можна простежити, оперуючи загальнодоступними матеріалами ще радянської статистики.
Індустріалізація й урбанізація
Головною проблемою Галичини, а також усіх інших регіонів Західної України, є значно нижчий рівень індустріалізації, порівняно передусім зі Сходом і Придніпров’ям. Підтвердити цей факт можна, для прикладу, таким важливим економічним показником, як вартість основних фондів у розрахунку на одну особу. Цей показник на час здобуття Україною незалежності в Галичині був на третину нижчим, аніж у середньому в Україні. Або ж такий критерій, як середньомісячна заробітна плата. У Галичині серед працівників усіх без винятку категорій зайнятого населення вона також була на 10 – 20 % нижчою. Причому навіть такий рівень досягався значною мірою коштом промисловості Львівщини, зокрема Львова, а також інших обласних центрів, у розвиток яких у радянський час вкладалося найбільше коштів. Тоді як у районах Галичини цей показник був набагато нижчим. Особливо тут виділялася Тернопільщина, зокрема її південна частина, яка взагалі в економічному відношенні є депресійною територією уже понад 150 років. А бідність населення гірських районів Галичини в радянський час просто приголомшувала...
Яскраво відображає економічну відсталість у радянський період Галичини ступінь розвитку галицьких міст і селищ міського типу. Дуже багато з них були (і залишилися) невеликими поселеннями, у яких мешкали лише декілька тисяч чоловік і працювали окремі дрібні промислові підприємства. Частина поселень узагалі зберегли статус міст тільки завдяки давньому історичному минулому, впродовж якого вони неодмінно виступали як міста чи містечка. Існує чимало таких, які за чисельністю мешканців, а деякі – за ступенем економічного розвитку, так і не сягнули довоєнного рівня. Белз, Бібрка, Борислав, Рава-Руська, Сколе, Старий Самбір, Турка – це лише найбільш відомі з них. Деякі міські населені пункти все ще не змогли відродитися з часів Першої світової війни.
Галичина є уже дуже давно одним із найбільш економічно відсталих регіонів Європи. Причини слід шукати в історичному минулому краю. Утім, це є темою окремої розмови. Слід наголосити, що, попри політичну неоднозначність трактування факту приєднання у 1939 р. до Радянського Союзу Західної України, цей регіон на той час за ступенем індустріалізації значно поступався багатьом територіям Радянської України. (Інше питання, яку ціну там було заплачено за індустріалізацію?). І тільки за “совітів” почали робитися реальні кроки для вирішення цієї проблеми. Але остаточно ліквідувати відставання західноукраїнських областей так і не вдалося.
Промисловість Галичини із входженням України у світовий ринок постраждала чи не найбільше. Адже спеціалізувалася вона на машинобудуванні, галузі, продукція якої в Радянському Союзі була чи не найбільш неконкурентною, порівняно із західними аналогами. Продукція машинобудування, яка вироблялась у Галичині, могла мати попит лише на радянському ринку. У той ж час зберігся попит на вироби металургії, на яких спеціалізувалися Донбас і Придніпров’я. Вони виявилися потрібними як західним країнам, так і пострадянському простору. Інші вади радянської економіки – орієнтація виробництва на військово-промисловий комплекс і відсутність замкнутих технологічних циклів виробництва продукції – були найхарактернішими саме в Галичині. Тому зовсім не дивно, що Львівська область у 1998 році досягнула найнижчого в державі показника падіння обсягів промислової продукції: 27 % від рівня 1990 року, тоді як у середньому в Україні він становив 50 %.
Аграрна перенаселеність
Інша економічна проблема – це аграрна перенаселеність регіону. Проблема, яка переслідує Галичину вже років 200, якщо не більше. І вирішити її дуже важко. На це потрібні великі кошти й економічні програми, розраховані на тривалий час. Надмірна кількість трудових ресурсів у сільській місцевості – це не лише економічні та соціальні проблеми села, це й великі втрати загалом у господарстві регіону. Окрім того, аграрна перенаселеність не лише дестабілізує економіку краю, вона відображається на загальному становищі галицького суспільства, обумовлюючи соціокультурні деформації, негативно впливаючи на менталітет населення.
Безпосереднім наслідком економічного відставання й аграрної перенаселеності регіону є безробіття, рівень якого, як відомо, навіть за заниженими даними офіційної статистики, у Галичині – один із найвищих в Україні. Приховане безробіття в сільській місцевості краю було й у радянський час, так само як, для прикладу, воно існувало тоді в Середній Азії. І цієї проблеми радянські економісти зовсім не приховували, оскільки її причиною були не економічні помилки радянського періоду, а відставання регіону в дорадянський період. Галичани, які мешкають у селах, прекрасно пам’ятають, що дуже багато їх односельців, які не мали можливості заробити гроші у себе вдома, щоліта їздили на Південь України допомагати збирати врожаї, де робочих рук не вистачало. І зараз також їздять.
Іще одним результатом аграрного перенаселення Галичини були маятникові трудові поїздки, коли люди зі сіл щодня їздили на роботу в обласні центри, за десятки кілометрів від місця проживання.
Перехід до ринкової економіки різко загострив існуючі в Галичині економічні проблеми, оскільки радянська планова економіка певною мірою їх згладжувала. Так, менша заробітна плата не спричиняла різкого зниження рівня життя, оскільки в державі штучно утримувалися невисокі ціни на найважливіші продукти харчування та на комунальні послуги. Низька вартість транспортних перевезень стимулювала вже згадані маятникові міграції. Подорожчання енергоносіїв і підвищення вартості послуг транспорту в 90-х роках одразу ж припинило їх. У Галичині майже не відчувався дефіцит багатьох продовольчих товарів, характерний для радянської економіки, оскільки в селі майже кожен мав своє присадибне господарство. Завдяки йому галицький селянин не лише забезпечував себе продуктами, а й допомагав родичам, котрі жили в місті. Він втратив усі ці переваги з переходом до ринкової економіки, яка не знає проблем дефіциту, але страждає на перевиробництво, конкуренцію у збуті продукції.
Регіональні відмінності
Тут доречно задати питання: “Яким чином Галичина повинна була показати приклад усій Україні 10 років тому, якщо економічного підґрунтя для цього не було? Чи не єдина перевага, яка була в Галичини, – це географічне положення, близькість до країн Центральної й Східної Європи та розташування на перехресті важливих європейських шляхів. Але фактор віддалі відіграє провідну роль лише тоді, коли мова йде про тисячі й десятки тисяч кілометрів. На менших відстанях його роль може нівелюватися такими показниками, як рівень розвитку інфраструктури, якість трудових ресурсів, наявність фінансових ресурсів, які в інших регіонах України є більш сприятливими. Окрім того, Галичина, будучи не надто економічно розвинутою, ще й з усіх боків межує з економічно відсталими краями України та сусідніх держав.
Радянське покоління з підручників історії знало про крах світової системи колоніалізму в 50 – 60 роках минулого століття і сприймало це як національно-визвольну боротьбу. Проте в підручних не писали, що велика кількість країн, які здобули незалежність, не тільки не досягнули економічного процвітання, а навіть навпаки – їх економічний стан погіршився. Причому найбільше постраждали відсталі регіони. Вони опинилися ще далі. І зараз однією з причин руху противників глобалізації є саме подальше зростання межі між бідними та багатими регіонами та країнами.
В Україні одним із головних набутків перших 10 років незалежності також є зростання регіональних відмінностей у рівні економічного розвитку. Потужніші території держави, маючи помітно вищий ступінь самоорганізації та саморегуляції економіки, швидше адаптувалися до зміни соціально-економічних умов. Менш розвинуті регіони відстали ще більше. Еволюція Галичини за останні 10 років цілком підтверджує цю закономірність. Галичина як була регіоном переважно аграрним, так і залишилася. Ще й у 90-х роках зросла роль сільського господарства в регіоні (уперше за весь повоєнний час).
Галичина багато в чому поступалася та поступається іншим регіонам України за соціальними показниками. Рівень освіти в Галичині високим був лише на Львівщині, і знову ж таки – передусім коштом Львова. Так, у Тернопільській області, за даними перепису 1989 року, 30 % населення віком 15 років і старше або взагалі не мали освіти, або тільки початкову. Край відставав і за рівнем середньої спеціальної освіти, оскільки мережа професійно-технічних закладів у регіоні ще з австрійських часів розвивалася дуже повільно. Якість загальної середньої освіти нижча, аніж в індустріалізованих регіонах. І навіть показник кількості осіб із вищою освітою значною мірою досягнутий завдяки немісцевому населенню, яке прибуло з інших регіонів та проживає у великих містах. Суттєво нижчим є рівень освіти галицьких українців.
Слабкість еліти
У культурному плані роль Галичини в радянський час також не була провідною. Тут просто завдяки аграрності збереглася традиційна народна культура, яка на інших українських землях уже втрачена. А така культура викликає у світі стале зацікавлення хіба що в науковців-етнографів і туристів. У радянський час у нас не було ні свого високохудожнього театру, ні опери чи кінематографу. У нас навіть цирку свого не було, а гастролери приїжджали. Більше того, навіть як центр української культури Львів у радянський час був відомий значною мірою завдяки тому, що в ньому працювали видатні особистості з інших регіонів України. Галичани ж на їх тлі займали другі, навіть треті місця. Так само і багато політиків, які у кінці 80-х – на поч. 90-х років ставали відомими завдяки галичанам, родом були з інших країв.
Тут доречно перейти до проблеми галицької еліти, яка є слабкою і неструктурованою. Еліта Галичини повоєнного періоду, передусім управлінська, інженерно-технічна та наукова в обласних центрах – це здебільшого немісцева за походженням громадськість, сформована з росіян, євреїв та українців.
Перемога національно-демократичних сил у Галичині на початку 90-х років усунула цю еліту від влади. Люди, які прийшли на зміну, зовсім не мали досвіду, насамперед економічного й управлінського. Тому замість них у середині 90-х прийшли інші – здебільшого колишні управлінці районного рівня. За 10 років незалежності не могла постати сильна регіональна еліта, оскільки цей край – економічно відсталий, порівняно з Києвом, Придніпров’ям чи Донбасом, і тут ніколи не було великих грошей. Відсутність сильної регіональної еліти, так само як і політична немічність Галичини, – це, по-перше, наслідок економічної відсталості. У той ж час на сторінках галицької преси часто причини та наслідки в цьому питанні міняють місцями. Проблема втрати політичного лідерства Галичиною також вимагає уточнень. Провідна роль нашого краю в політичному житті держави в кінці 80-х – на початку 90-х років є багато в чому ілюзією. Галичина дійсно виділялася з-поміж інших регіонів високою політичною активністю населення, проте роль галичан у прийнятті рішень, що стосувалися долі України, ніколи не була провідною.
“Манія величі”
10 років тому Галичина утримувала першість за кількістю політичних заходів, за ступенем політизованості населення. Саме в Галичині виникали перші альтернативні офіційним громадські організації та політичні партії. А що зараз? Галичина й далі, як і 10 років тому, найбільш політизований регіон. За кількістю зареєстрованих обласних осередків партій вона поступається хіба що Києву, як і за кількістю мітингів, пікетів і віч. Тільки результативність їх – майже нульова.
Інколи, коли заходить мова про роль Галичини в Україні, здається, що хтось штучно галичанам накидає “манію величі” та, апелюючи до цього, використовує їх у своїх інтересах. Уже традиційна постановка питання відсталості Галичини – була П’ємонтом і звелася нанівець – мало того, що хибна, вона в Україні всім, окрім галичан, є вигідною. Чому ж ми самі підтримуємо цю тезу?
Справді ж, у час здобуття незалежності, у період кардинальних змін Галичина ввійшла, не маючи на руках майже жодних козирів, окрім патріотизму. І зараз ми порушуємо питання “Чому Галичина відстає?” просто тому, що 10 років тому ніхто не розраховував прагматично всі переваги та втрати, які дасть цьому краю незалежність України та перехід до ринкових умов господарювання.
Галичина є відсталим, проблемним упродовж сотень років районом. Звичайно, кожен регіон, уся Україна мають безліч проблем, але за ступенем проблемності з нами можуть позмагатися хіба Закарпаття та Чернівеччина. Причому в Галичині нанизані одна на одну найрізноманітніші проблеми: економічні, політичні, соціальні, релігійні, соціокультурні. Вони залишилися нам у спадок від різних історичних періодів, різних держав, двох економічних систем – капіталістичної та соціалістичної, а незалежність породжує ще й нові проблеми. Саме відставання Галичини має бути відправною точкою при подальших роздумах щодо майбутньої долі Галичини та її місця в Україні, а також при побудові моделей розвитку регіону. Саме з відсталості слід починати ... І бути дуже обережним і виваженим.
|
|
