Вівці "бараніють", а "розочки" "розквітчуються"
Сумні нотатки однієї мами на полях дитячих книжечок
ПЕРЛИ
Наталія РИБАК
Уже давно хотілося написати про словесну жуйку в гарних обгортках, яку підсувають видавництва дітям. До таких книжечок належить збірка дитячих віршів Євгена Гуцала “Без дороги ходить дощ” (Київ, Веселка, 1992). На полиці вдома знаходжу таку саму, тільки надруковану на кращому папері у 1999 році. Від попередниці різниться ще й зворушливим вступом Яреми Гояна про “калинову зорю” Є. Гуцала.
Не маю нічого проти покійного вже Є. Гуцала як тонкого та дотепного прозаїка, але писати вірші для дітей дано не всім.
“Їжачиха і їжак
не помиряться ніяк.
— Ти колючий! Пострижися!
— Ти колюча! Не колися!
— Я колючий?
Хто б сказав!
— Нащо ти колючу взяв?”
Такі собі поезійки з примітивними дієслівними римами і в інтелігентному тоні базарно-тролейбусної сварки.
Вражають тупою “натяжкою” на гумор і каламбури “Мамо, стало холодно” (хто такий Кіт Котович, і чому Котович, коли в нас котиків переважно Мурчиками звуть, — діти не розуміють), “Лис зустрів у лісі лиса”, “Качка”, “Великий трудівник” (про діда — патологічного ненажеру на зразок українського Робіна Бобіна). Але всі рекорди дебілізму побив віршик “Фонтан”.
“У колгоспі був баран.
Звавсь баран той — Митрофан...
Якось вибрався баран
Подивитися фонтан, —
Й гайда в місто на майдан,
Де і був отой фонтан.
Дивувалися: “Баран
Задивився на фонтан!”
Дивувалися: “Баран
Дуже схожий на фонтан!”
А баран той Митрофан
Справді був немов фонтан!
Й думав так собі баран:
“От якби в село фонтан!
От якби в село фонтан,
А фонтан той на майдан!
То б тоді сільський баран
Мав би свій
Сільський фонтан.
І не їхав би баран
В місто на оцей майдан.
В місто на оцей майдан,
Щоб дивитись на фонтан!”
По-перше, де це “у колгоспі”? Для дітей нашого часу колгосп — така ж далека історія, як і хрестові походи. По-друге, від рим “баран — фонтан — Митрофан — майдан” маленький слухач починає “бараніти”, тим більше, що змісту (по-третє) він не вловлює, бо його (змісту) там і нема!
І навіщо таке горе-чтиво тиражувати (10 тис. шт. вдруге, а за першим разом — аж 508 тис.!)?
Ось як звучить казка про сплячу красуню: “Навколо замку виросла така кількість дерев, чагарників, тернику, що ні людина, ні звір не могли передертися крізь чащу”, “багато королей і королев”, “цей людожер... ловив маленьких заблукавших дітей”, “принц зскочив з коня” (яка мелодійна українська мова!), “принц був один, тому що ні одному з його свити (це ж одяг, шановні!) не поталанило продертися крізь ці хащі”, “оглядівшись”, “до кімнати з ... золотою стелиною” (мабуть, стелею, а стелина — це діалектна назва ожини), “увійшов і зупинився, посеред (чого?) стояло лишне ліжко”, “тримтячи від захоплення”, “тявкнула собачка”, “затопали ботфортами і забрящали зброєю”, “королевський поет”, “від малюка до великого”, “всі останні не були закохані” (а перші?). Т а ще й принц не поцілував сплячу принцесу, подолавши чари зовсім незрозумілим способом.
А ще цікавіша в тій книжці казка “Біляночка і Розочка” (чимось не тим повіяло, чи не так?). Здається вона колись називалася “Рожаночка і Білявочка”: “Попереду хатинки був сад, а у саду росли два кущі роз. Удовиця мала двох дівчаток схожих на ці рози. Обидві дівчинки були скромниці...
[Біляночка] читала матері у голос. Літом Розочка прибирала дом. У зимку Біляночка розводила вогнище...”. Ведмідь “просунув у двері свою чорну голову” (у Європі водяться лише бурі ведмеді).
Матуся й каже звірові: “Да дивись...”, а донечкам повідає: “Біляночка, Розочка, виходьте! Ведмідь не зробить вам нічого дурного...” (ну просто інтелектуали, а якийсь там дурний звір). Він ще й “буркотів від задоволення”, а вранці “потрусив (кого? що?) по снігу до лісу”. Були там ще й капосні гноми. Коли земля “відтає” від снігу, “гноми потраплять до верху”. Вони “рищуть усюди”.
Висловлюються не дуже претензійно: “Нерозумна, цікава гусиня! ... Фу, які ви противні!” Гном “пішов буркоча” (вже без задоволення). Ще там була “леска від вудочки”, “крапелька їжи”, “заплутавша прядка”, “костюмчик... в дирах”, “чудові камні”, “королевский син”, “пане медвідю” – і так аж до щасливого кінця, де “розквітчуються чудові рози”.
Ще у нашій домашній бібліотеці є диво-азбука Юліана Раєвського “Весела абетка” (Київ, Дельфін, 1999), яка рясніє різними мовними ляпами та недоречностями у змісті. Автор начебто є великим природознавцем, але єнотик у нього знайшов гриби “під старим пеньком верби”. Узагалі-то, гриби (їстівні) на вербах не ростуть, хіба поганки. Із їстівного на вербах ростуть лише груші. Бідний зайчик “схов знайшов собі під корчем сосновим”. Соснові я бачила лише дерева, хіба що автор виростив сосновий корч у себе на городі. А як вам, шановні батьки, милозвучно-українське нагромадження приголосних у “заєць схов знайшов” або “треба менш по телефону”? Одуд чомусь перетворився на “одута”. Чудові й рими: “було — затишно”.
На 6-му році життя моя старша доня почала читати сама. І змушена читати пародію на світову класику. Це стосується, наприклад, “Пригод Карлсона, що живе на даху” і “Аліси в країні чудес” (Київ, “Альтернативи”, 1997). Враження таке, що перекладали з російської.
С. 12: “Аліса вийняла затичку [корок] і піднесла пляшечку до рота”; С. 15: “Коли показалась Аліса, всі кинулися до неї”; С. 21: “Чешірський кіт”; С. 22: “Кочерга і совок”.
Дитяча енциклопедія “Що? Де? Коли?” теж написана кострубато: “Загадки природи”: Рух Сонця “по небозвіду” (С. 29); “І виявляється, що злиття зорь спостерігається на більш південних широтах” (С. 29); “Хоч у атмосфери немає чітко визначеного верхнього кордону” (чому не межі?) (С. 31); “Тут зароджується більшість бурь і ураганів” (С. 31); “Фільтри по підтримці” (С. 31); “Поза Чумацьким Шляхом існують мільйони інших галактик, найближчі з яких відстоять від нашої на 2 000 000 світлових років” (С. 5); “Земна кора не всюди однакова. Найбільш істотно відрізняються її континентальні дільниці (чому не ділянки?) від океанічних” (С. 9); “У середніх широтах клімат більш помірний — не такий жаркий, як у екватора, і не такий холодний, як у полюсів” (тобто біля екватора чи полюсів — автори ж не мали на увазі, що клімат є власністю екватора чи полюсів? (С. 12); “засуха” (С. 17); “воронка” (С. 19).
Мабуть, таке “домашнє читання” могло б тривати без кінця. Більш-менш свідомі свого національного та виховного обов’язку батьки можуть назвати кілька книжок, котрих вони дітям не читають, а переповідають за малюнками, бо читати таке вголос не можна. Я свідомо не зачіпаю ні шкільних читанок, де море кострубатих псевдопоетичних текстів, котрі ніяк не заучуються напам’ять, тому що суперечать самому духові української мови, ні стилістичні недоладності окремих творів. Тут зібрані найгрубші помилки, вибрані з перших-кращих книжечок. Стає сумно і чомусь хочеться цензури...
Якщо озирнутися на “цивілізований світ”, то нема чого й порівнювати європейську дитячу книжку з нашою. Над дитячою літературою там працюють найталановитіші автори, найвідоміші художники, найкращі редактори та видавництва. Наша українська еміграція початку та середини ХХ ст., щойно звівшись на ноги і збудувавши церкви та школи, одразу взялася за дитячу літературу, добре розуміючи, що будує фундамент нації. Книжечки І. Франка, М. Вовчка, І. Багряного, В. Вовк, Л. Мосендза, Л. Храпливої ілюстрували такі “метри”, як Я. Гніздовський, П. Андрусів, Холодний, Ю. Кульчицький, Е. Козак.
Ми ж не в еміграції, а у своїй батьківщині, однак позбавляємо дітей права на літературу, а отже — на освіту рідною мовою. Так, на освіту, бо книжка і дає можливість зреалізувати це право. Хто з цим не стикався близько, може заперечити: мовляв, прилавки завалені дитячою літературою. Так, у магазинах — книжки-лялі, які милують око своїм виглядом. Але ж якісна книжка потребує гармонії форми та змісту. Як, зрештою, і кожна якісна річ. Тому на Заході дитячі книжки такі дорогі (але якісні). Вони проходять суворий фаховий контроль, як і будь-який товар для дітей. В Україні вже є зразки такої літератури — це продукція видавництв “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, окремі видання “Махаон-України”, тієї ж “Веселки”, серія популярних казок видавництва “Криниця”, бібліотечка для дітей журналу “Світ дитини”.
У популярних збірниках для читання, якими захоплювалися наші предки і які можна прирівняти (дуже приблизно) до сучасних “грубих” журналів, були списки книг, “заказаних”, тобто заборонених — переважно Церквою, з моральних або канонічних причин. Звичайно, забороняти щось тепер — смішно, але, може, варто було б скласти реєстр препоганих дитячих видань. Щось на зразок “анти-хіт-параду”. Отже, “найбруднішими” (щодо мови) дитячими виданнями останнього десятиліття вважаю:
1. Є. Гуцало. Без дороги ходить дощ. — Київ: Веселка, 1992; 1999. 2. Казки “Біляночка і Розочка”, “Спляча красуня” невідомого київського видавництва (на жаль, діти віддерли обкладинку, у пам’яті залишилось лише прізвище редактора — якась пані Серебрянська). 3. Енциклопедія “Що? Де? Коли?”. — Київ: Укр. фонд міжнародного співробітництва, 1999 — 2000. 4. Аліса в країні чудес. — Київ: Вид. дім “Альтернатива”, 1997. 5. Пригоди Карлсона, що живе на даху. — Там же. 6. Ю. Раєвський. Весела абетка. — Київ: Дельфін, 1999. 7. Журнали “Стежка” і “Пізнайко”, які просто без сліз читати неможливо. Чого тільки варті імена героїв: Тоша (слоник), П’ятачок (себто всім відомий Паць). Або такі “перли” словесності: “ці два героя”, “один Івасик-Телесик”, “йнакше називають”, “з тих пір пройшло чимало часу”, “духм’яний мед”, “де ельфи опікують кожну рослину”, “вмінням, талантом та розумом частіше можна досягти більшого, ніж сліпою вдачею...”. І на десерт — віршик з обкладинки:
“Бачив я, що цей хлопчина,/ Уявляючи дива,/ Ралив в землю копійчину,/ А водою поливав/ Та очікував рослину/ Із грошима на гілках,/ Ну скажіть ім’я дитини,/ Опізнався я в пітьмах (?!)”
Цей список, на жаль, можна поповнити в книгарні. Дивує байдужість української, нехай хоч би галицької, суспільності до засилля суржику в українській дитячій літературі. Не треба плакати, що переважає російськомовна книжка, а слід зробити так, щоб та українська, котра є, була бездоганною. Дитяча література — не літературні марґінеси, не місце для заробітчанства сяких-таких писак, а найвищий рівень володіння словом. Дитина, якій змалечку забити голову “бараном Митрофаном”, закине книжку в куток і більше ніколи до неї не повернеться. А тут напоготові інша “духовна пожива” — телевізор, відео. То чого ж ми чекаємо? Поки втратимо майбутнє?
Автор — викладач Львівської Богословської Академії
|
|
