спогади про Школу
МЕЛЬНИК
Минулої суботи довелося мені побувати на святі “першого дзвоника” в одній із львівських шкіл. Традиційна церемонія, яка в останні роки доповнилася хіба що кропленням учнів, учителів та батьків свяченою водою, навіяла спогади понад сорокарічної давності.
До школи мене послали першого вересня 1959 року. Тоді потрапив я до першого класу Львівської восьмирічної школи № 13, яка тоді знаходилася на вулиці Спартака (до того – Сокола, тепер – Ковжуна). Перед тим це була російська школа, яких у середині 50-х років у Львові було більше, ніж українських. А кілька років до того були ще окремі школи для дівчат та хлопців. Однак наприкінці десятиріччя пропорції стали змінюватися, і деякі російські школи стали переходити на українську мову навчання.
За моїх часів учні українських та російських шкіл відрізнялися навіть за шкільними одностроями, щоправда, лише для хлопців. Бо дівчата вбиралися до школи в уніформу російських гімназисток – брунатні плаття з чорними, а на свята – білими фартушками. Вважалося, що у російських школах хлопцям треба було вдягатися в мишачого кольору штани і “гімнастьорку” з дрібними латунними гудзиками, кашкет та подібний до військового ремінь із бляшаною пряжкою. В українських школах треба було носити темно-синій костюм із великими гудзиками а-ля “гімназист Володя Ульянов”, а до нього – кашкет, що відрізнявся від “російського” лише кольором.
Хоча за моїх часів носити шкільну уніформу для хлопців уже не було обов’язковим, тому ходили на уроки, хто в чім міг, але обов’язковими були чисті білі комірці. Натомість ремінь в українському школярському однострої не передбачався. Через це хлопці з російських шкіл мали технічну перевагу у бійках, яка, однак, часто нівелювалася іншими видами “зброї” – патиками, штахетами, каменюками... Серед старшої частини підростаючого покоління “будівників комунізму” у бійках використовувалися вже ефективніші види озброєння – ножі, кастети, “свинчатки”, ланцюги...
У ті часи батярська легенда довоєнного Львова вже була витіснена російським кримінальним прошарком. Польсько-український батярський сленг замінявся блатною лексикою радянських таборів, а матюки за кілька років міцно увійшли в мову львівських вулиць, підприємств, установ, помешкань.
Старі “батярські” райони – Личаків, Грудек, Клепарів... – поволі забувалися, а львівська напівкримінальна шпана ділила місто по-своєму: на “крєсти”, “кастьоли”, “рокси”, “ґази”, “сараї”... Тож вечорами доростаючим хлопцям було не дуже безпечно самим мандрувати львівськими вулицями. Мене доля вберегла в молодості від участі в тих батярських “розборках”, бо я жив у самому центрі, який нібито належав усім і був “нейтральною територією”...
Пригадую, що у час, коли в Москві на ХХІ з’їзді КПРС Микита Хрущов проголошував такі гасла, як “Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!”, я, тоді учень третього класу, дозволив собі сказати товаришеві, з яким ми сиділи за одною партою, щось не надто пристойне про весь отой з’їзд. З вигуком: “Що він сказав!” – “найкращий друг” побіг до вчительки і переказав їй на вухо всі мої слова. Вчителька, колишня фронтовичка, довго мені розказувала, що за такі слова за кілька років до того я зі своїми батьками міг би опинитися десь дуже далеко, і розписала на півсторінки щоденника велике зауваження. Отак я вперше відчув ціну радянської свободи та “справжньої дружби”...
Тоді теж школу перманентно реформували. Щойно закінчилися ліквідація хлопчачих та дівочих навчальних закладів та перехід до змішаних шкіл, заміна обов’язкової освіти з семирічної на восьмирічну, а середньої з десятирічної на одинадцятирічну... Але до одинадцятого класу я вже не дійшов, бо три випускні класи спресували нам до двох. Тому були й часті зміни програм і підручників, за якими не встигали ні вчителі, ні учні, ні їх батьки. Моїм дітям теж довелося пережити у шкільні роки часи перемін. Видно, наша школа не може бути стабільною, така вже у неї натура.
Однак мені гріх нарікати на шкільні роки, принаймні за моїх часів не треба було надто багато часу присвячувати науці – і не треба було забивати свою голову дорослими турботами, бо всі проблеми хтось завжди вирішував...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
