"Коли вони потрібні, то їх ніколи немає..."
Одна ніч у патрульній машині
МІЛІЦІЯ
Олександр РУЛЬ
Не так уже й давно випадково потрапив у одну пригоду. Нічної пори двоє молодиків намагалися пограбувати в безлюдному місці старшу пані. Саме в той час я виносив сміття, почув біля мосту крики: “Відпустіть, у мене грошей зі собою немає. Удома на мене чекає дитина!” Проте жорстокі нападники не звертали уваги на прохання: почулися звуки ударів по обличчю, зойки... Тих двох “биків” (20- і 25-річного) вдалося відігнати засобами, що були на той час під руками. Мені також мало не перепало, викрутився.
А водночас виникли запитання: “Поки ми там борсалися та за весь час, коли вже йшов до райвідділу, щоб зробити заяву, чому не зустрів дорогою жодного міліцейського патруля? Невже мешканці навколишніх будинків нічого не бачили, не зателефонували на “02”? То чому ж на місце злочину не виїхала машина із синьою блимавкою?”
Нарікань — “по вуха”, а тому нещодавно домовився про спільне нічне автопатрулювання з міліцейським нарядом, допоміг у цьому начальник Личаківського райвідділу міліції Анатолій Крижановський. Передусім вразило те, що на весь район виїжджає лише одна машина від полку патрульно-постової служби міліції, що розташований по вулиці Кривоноса. У 1996 році район обслуговували 5-6 УАЗів, здійснюючи пізньої пори в середньому 6-8 серйозних виїздів: на сімейні непорозуміння, пограбування квартир, бійки, хуліганські дії тощо.
У штаті кожної роти, що охороняла спокій у районі, зі 100 осіб працювало 90 й більше. Тепер із запланованих 83 служать лише 49 — тобто 3 взводи. У кожному — явний недобір, переконаний виконуючий обов’язки командира роти Микола Феник. Доводиться виходити на службу 5 і більше ночей поспіль, а потім — 2 вихідні. Дехто після роботи “своїм ходом” добирається в райони, що межують зі Львовом. А кому складніше — спить кілька годин у райвідділі. На надто скромну зарплату, попри високу службову відповідальність, скаржитися не доводиться. Не подобається робота — звільняйтеся, радять керівники. “Служба в міліції нам до вподоби, — кажуть патрульні, — слід лише покращити її умови”.
Інколи через стаціонарну радіостанцію можна почути, що котрійсь із машин черговий райвідділу наказує виїхати на виклик, де п’яний бігає із сокирою (!). “Під’їдьте і розберіться”, — спокійно лунає коротка команда через динамік. Поїхали...
Слід кількома словами згадати випадок, який стався шість років тому на Сихові. Двері однієї з квартир висотного будинку розліталися на тріски від ударів сокирою. За ними була перелякана жінка, котра викликала по телефону міліцію. Почувши, що хтось піднімається сходами, роздягнений до пояса чоловік ще раз увігнав у двері сокиру і попрямував назустріч, аби помірятися силами навкулачки. Але коли побачив міліціонера в уніформі, знову кинувся до “зброї”, та вона так міцно застрягла, що вирвати її було непросто. Хулігана закували, а працівник міліції підійшов до сокири, ледь торкнувся – і вона гримнулася на бетонну підлогу. Отже, ще мить — і було б пізно. Хтось би таки отримав “на горіхи” від запального хлопа. А люди на вулиці дивувалися, чому це міліція так нечемно поводиться з бідолашною роздягненою та босою людиною, у котрої аж піна з рота йде?
Ну, це було колись. А зараз? Знову гаркавий виклик по рації: “Надайте допомогу наряду, що по вулиці Вернадського, 10”.
Історія така. Мешканці квартири влаштували притон, у який позбігалися п’яниці. Господиня помешкання, котра живе в іншому місці, прийшла оглянути свої володіння і, вкотре прикро вражена побаченим, викликала наряд. Але “викурити” негідників, котрі мало не побили її, було не просто. У наш бік полетіли розбиті пляшки, взуття, сміття. Нарешті міліціонери хитрощами здолали опір і затримали молодих бунтівників. Сморід від них був такий, що дорогою до райвідділу всидіти в машині було неможливо. Іще й поширилася чутка, що вони хворі на відкриту форму туберкульозу. Виводили їх по одному: дівчину років 25-ти, котра чомусь постійно тряслася, хлопця без штанів і ще кількох схожих на них унікумів. Це трагедія.
Згодом ми знову об’їжджали місто. “Сьогодні ще тихо, — запевнив старший патруля командир відділення Юрій Вандаш, — адже свято, багато людей відпочиває в родичів у селі. У ЗМІ часто пишуть про таке..., аби просто привернути увагу до матеріалу. А насправді, хто прослужив хоча б рік в органах внутрішніх справ, той бачив тут уже все”. Далі пішли оповіді, котрі нагадали епізоди із відомого американського серіалу “Жахи на вулиці В’язів”.
“Бувають і дивні, смішні випадки, — розповіли патрульні: старший сержант Зеновій Товтин і водій автомашини Олег Тимкович. — Одного разу нас викликав поважний чоловік із вулиці Пасічної, бо... в кранах у нього передчасно зникла вода. Спочатку оторопіли, не знали, що й відповісти, а потім підвищили голос (!). За кожен виклик нам необхідно звітувати, писати рапорт. Таке нерідко трапляється, коли викликають не за призначенням”.
На добу в УАЗ заливають 15 літрів пального, цього мало. Іноді не вистачає, тоді на серйозний виклик біжать. Різні запчастини до службових машин водії купують за свої гроші. Може, саме тому в них служба поки що позмінна: дві ночі працюють, дві доби відпочивають. Догану від командування полку, стверджують піші міліціонери, можна отримати тільки за те, що не виконав плану, тобто не привів жодного затриманого для показника. Але де того затриманого взяти, коли його немає?
Заступник командира полку Андрій Гребенюк розповів згодом, що затрати на дрібні запчастини водіям компенсують, дають нагороду. А догану оголошують тільки тим міліціонерам, на чиїх маршрутах скоюються злочини й одночасно відсутні їх розкриття, затримання правопорушників.
Згодом, після опівночі, ми залишили в кабіні водія і пішли з’ясовувати обстановку в кафе “Українська світлиця”. Кажуть, тут збирається час від часу на гучні забави еліта вулиці. Вхід для чоловіків — дві гривні. Жінкам дозволяють заходити безкоштовно. Нас також пропустили безплатно, ще й поставили каву на стіл, адже міліція тут при потребі допомагає втихомирювати розбишак.
Дехто із постійно “блукаючої” тут братії дивакувато придивлявся до мене. “Хто цей незнайомий, і що він загубив за одним столом із “ментами”? Коли вони потрібні, то їх ніколи немає...”, — можна було безпомилково прочитати в очах.
|
|
