Чому в Закарпатті не хворіють на "золоту лихоманку"
ЗОЛОТО
Маріанна РОМАНЕНКО
|
Найбільш мене здивувало на фабриці цілковите довір’я людей. Ніхто не перевіряв моїх документів. Без попередньої домовленості та листа з редакції повірили на слово, що я репортер. Попросила показати виробництво — і вже за півгодини особистий водій директора віз мене на рудники. І навіть у святая святих фабрики — коло плавильної печі — ніхто не навів на мене металошукач.
Колись давно
Про те, що гора коло села Мужієве Берегівського району, що на Закарпатті, зберігає у собі золото, я знала ще змалечку. Проте старі люди розказували про золоті монети, які закопав тут Атілла під час своєї навали на Європу. Так воно чи ні — про це достеменно невідомо. Монет тих ніхто у руках не тримав і навіть не бачив...
Проте Закарпатський обласний архів, фонди якого розташовані у приміщенні царської в’язниці в Берегові, зберігає літопис від 1114 року, де згадується, що у цій горі розробляли золото.
Головний геолог Закарпатської геологорозвідувальної експедиції дочірнього підприємства “Західукргеологія” НАК “Надра України” Василь Шклянка розказує, що давні прохідники вирізнялися надзвичайною культурою пробивання штолень. Система старих вирубок дуже акуратна й логічно завершена. Вони залишили нам не тільки ходи у горі, але й акуратно закладені старі лази, свої керамічні каганці й долота. А в деяких місцях — навіть купки руди, готової до промивання. Про надзвичайні знання у геології та гірничій справі, на думку заступника директора Мужіївського державного золотополіметалевого рудника Миколи Гожика, свідчить і вентиляція закинутих штолень. Він вважає, що середньовічні геологи покинули ці шахти після того, як вирішили, що золота тут більше немає.
Старі штольні були невисокими й неширокими. Метр двадцять у висоту і трохи менше метра у ширину. Дільничний геолог на руднику Сергій Сасін вважає, що в ті часи гірники просто не потребували широких коридорів. Тим більше, що на вирубування їх потрібно було витрачати багато сил. Їм вистачало невеличкого лазу, щоби працювати у напівзігнутому положенні, присвічуючи собі каганцем. Знайшовши золотоносну жилу або щось, що її нагадувало, вони обережно вичищали це місце й тягнули свій згорточок на світло, щоби біля підніжжя гори мити породу доти, поки золоті піщинки не залишалися на долоні. Або ж поки крізь пальці не стікала разом із водою пуста порода.
З огляду на те, що Мужіївська гора не родить самородків, а тільки золотий пісок, можна уявити собі, скільки доводилося працювати першодобувачам золота, щоби окупити свою працю. Спочатку — повзання мало не на колінах із мішком з породою та киркою на плечах. Потім десятикратне промивання коло найближчого джерела. Зараз, маючи сучасні технології та витягуючи на сонце заздалегідь досліджену породу, золотодобувачі отримують з тонни руди по 5-7 грамів коштовного металу. А в давні часи шахтарі довіряли своєму внутрішньому голосу й не отримували такої кількості золотого піску. Сергій Сасін каже, що добувачем золота потрібно було народитися. Щоб у потрібний момент на рівні підсвідомості визначити місце розташування золотоносної жили та її відгалуження.
Штольні
“Під землю вас ніхто не пустить. Там узагалі жінок не пускають,” — сказав директор ТзОВ “Закарпатполіметали” Олександр Бабинін. Першою моєю реакцією на такі слова була думка про певні забобони про те, що володар гори може розсердитися на жінку в штольні та сховати золото. Ну, щось схоже на “жінку на кораблі”. Дійсність виявилася набагато прозаїчнішою: гора містить не тільки пісок, звичайний та золотий, а й багато інших елементів, які впливають на здоров’я людини, якщо перебувати там тривалий час. Проте за годину нічого необоротного статися не може. Тому мені видають каску та ліхтар з акумулятором, на плечі накидають робу. Після сорокаградусної спеки, яка панує надворі, у штольні доведеться померзнути. Адже температура в горі як улітку, так і взимку однакова — плюс 9-12 градусів з Цельсієм. “Усі ваші речі я можу понести, окрім каски та лампи. Це ви мусите нести самі,” — ввічливо пропонує дільничний геолог Сергій Сасін. Проте найважче у моїй ноші — акумулятор. Ця пересторога стосується всіх, хто сюди входить. Якщо раптом у штольні станеться обвал і людей роз’єднає, то кожен із них мусить мати своє автономне живлення та “комплект безпеки”, якого вистачає на 24 години. Тобто рівно на стільки, щоби людина змогла або сама вибратися із завалу, або дочекатися, поки її врятують. Більше доби, за словами прохідників, ця гора людину не триматиме. Вона не така вже й велика.
Вхід до штольні мало чим відрізняється від звичайного тунелю. Ну, може, трохи менший. А поза тим — все гарно зацементовано, прокладені рейки, проведено світло. Збоку на стіні — обов’язкові мітки та стрілки. Сергій Сасін каже, що тут поодинці не ходять. І комплектуючи пари, до новачка обов’язково приставляють прохідника зі стажем. Але мітки на стіні мусять вказувати людині, де вихід і скільки до нього залишилося метрів. Цього тут змушують вчити, як табличку множення у школі: щоби як вночі розбудять, то зміг сказати.
Побачити, або й навіть почути, як прохідники пробивають нові ходи, мені не довелося. Хоча в момент, коли ми ввійшли у гору, там закладалася вибухівка, проте головний інженер на час мого перебування заборонив вибухові роботи. Тому чергова зміна працювала у вже готових тунелях. Бурили породу перфораторами — такими собі відбійними молотками, тільки трохи більшими й важчими (вага одного — 30 кг), або ж переносили шпали з уже виробленого проходу до нового. Проте всі звуки роботи гора поглинала у себе. І тільки вогники на касках показували, де у цьому павутинні мороку є люди. За словами Сергія Сасіна, за зміну під землею працюють 10-15 чоловік. Зрештою, не так уже й далеко ми зайшли — всього на 200 м вглиб від входу до штольні... А над нами, метрів за 70-80, шумів ліс.
Фабрика
Усю породу, яку витягують із гори, складують тут же, біля її підніжжя, днів на три. За цей час хімічна лабораторія мусить дати аналіз складу. Тільки після того її везуть на фабрику. За словами головного технолога ТзОВ “Закарпатполіметали” Миколи Школи, місце для її будівництва було вибрано невипадково — біля виробленого кар’єру перлітового заводу. Саме цей кар’єр зараз став місцем для скидання відходів виробництва фабрики. І він з часом мусить стати новим золотоносним родовищем.
Технологія на фабриці дуже проста. Тут миють золото. Але тільки коли побачиш увесь процес на власні очі, починаєш розуміти, чому місцеві мешканці не хворіють на “золоту лихоманку”. Поки його вимиєш, то вже й золота не схочеться. Оскільки порода тверда, то її дроблять машини. Оскільки золота мало, то промивається воно дуже ретельно у спеціальних центрифугах і в декілька етапів.
У процесі вимивання золота беруть участь тільки руда та вода. І ніяких інших, — а тим більше хімічних — елементів. Усе болото через величезну трубу виливається у вищезгаданий кар’єр. А золоті піщинки по спеціальному столу скочуються у сито. Тут вони накопичуватимуться протягом місяця.
І тільки раз на місяць на один день вмикається плавильна піч, щоби цей пісок перетворити на злиток. Але й це буде не золото, а тільки срібно-золото-ртутний сплав. Пізніше ці злитки відвозять на заводи, де за допомогою хімічних реакцій відокремлять золото й срібло. А ртуть просто захоронять. “Хоч би ми й хотіли, ніхто нам не дозволить розгорнути хімічне виробництво тут, у Зміївці,” — каже Микола Школа. Екологічно небезпечне виробництво в Берегівському районі, та ще й у горах, заборонене. Це робиться для того, щоби уникнути техногенної катастрофи. За словами Олександра Бабиніна, ця фабрика є першою такою в Україні. Але після розробки родовищ у Південній Україні там уже будуватимуть заводи із закінченим циклом виробництва, коли видобутий сплав не доведеться возити кудись іще.
Загалом, уся фабрика складається із довгої труби, яка петляє по різних центрифугах. А навколо все накрито залізними листами. Працівники стверджують, що взимку тут холодно, а влітку — спекотно. Адміністрація розташовується у вагончиках поряд. А для відпочинку робітників існує спеціальний, утеплений, вагончик. Як довго так триватиме, сказати ніхто не може. Адже перші 5-7 років роботи золотодобувного виробництва завжди є збитковими. А ця фабрика працює тільки третій рік.
Та при цьому 30 відсотків податків району надходять саме від цієї фабрики. Директор “Закарпатполіметалів” Олександр Бабинін пророкує, що упродовж найближчих 25 років виробництво тут не припиниться. Тим більше, що зараз стоїть питання про повернення Сауляцького золотоносного рудника, що знаходиться у Рахівському районі, в руки держави.
Зараз, як відомо, ліцензія на його розробку належить українсько-російському підприємству “Тукурінгра”. Проте наразі там понад рік роботи вже не ведуться. А крупинки із Сауляцького родовища завбільшки з сірникову головку. Окрім цієї переваги, там ще трохи інший, не глинистий, ґрунт. Це дасть змогу, на думку Бабиніна, промивати породи із Сауляка взимку, а породи з Мужієва — влітку.
Процес роботи як на рудникові, так і на фабриці — цілодобовий. Хоча субота й неділя — обов’язкові вихідні. І тільки одного разу, через сильні морози, довелося зупинити фабрику. Чергову зміну, місцевих мешканців, звозять на роботу автобусом з Берегова та навколишніх сіл. Усім тут видають чоботи, комбінезон та... навушники. Без цього обов’язкового атрибуту в цеху неможливо пробути навіть 15 хвилин. Шум від працюючих центрифуг таки й же, як і шум найсильнішого водоспаду. Тож не дивно, що всі робітники фабрики розмовляють на повний голос навіть поза роботою.
Після того як фабрику було запущено в роботу, в Ужгородському університеті на хімічному факультеті почали читати спецкурс із золота. І вже чотири випускники-спеціалісти прийшли сюди працювати. А до того всіх спеціалістів доводилося запрошувати з інших регіонів. Щоправда, за свідченнями геологів, жоден із них не мав практики роботи саме з такою породою. Тому багатьом доводилося вчитися в процесі роботи.
А крім штольні та фабрики, у Берегові працюють школи, лікарня з поліклінікою та районна адміністрація. Тож місцеві мешканці шукають собі роботи або на місцевому базарі, або далеко за межами регіону...
|
|
