Будьмо уважні
МОРИКВАС
Лучук – тепер це прізвище заспівало мені (напевно, завдяки двом “у”). У свідомості багатьох у множині – Лучуки. Допоки в парі. Оксана Сенатович тільки на кілька літ пережила свого чоловіка, Володимира Лучука. Я сприймала її окремо – у жіночому гурточку, одному з тих, на які розпадалося кожне спілчанське свято – з Жінет Максимович, Галиною Гордасевич, Ганною Вівчар. Від неї віяло спокійною гідністю. І ще чимось таким невловимим “тернопільським” (Оксана Сенатович родом із Бережан). Я колись здаля впізнавала людей з Тернопільщини: пристосувавшись до Львова, вони не розгубили якоїсь тихої таємниці мого сільського краю, часом лиш зажура в очах виказувала, що вони ще володіють нею. Згодом цю здатність – розпізнавати земляків – я втратила, моя опозиція Львову, певно, розчинилася остаточно в цьому вихорі міських подієвих буднів. Сама й не помітила, коли стала львів’янкою – навіки скореною та захопленою цим містом.
Чи разом, чи кожен окремо Лучуки творили власне середовище, відкрите “для своїх”, подібне на інші “приватні клуби” літераторів і митців, які завжди були у Львові. Ти їх упізнаєш здалеку: у кожному середовищі є свій лідер, своє осердя. Ти віддаєш їм належне мовчки і здалеку. Ніколи не лізеш зі своїм законом у їх монастир. Зрештою, у тебе є власний монастир, якщо не на кухні, то у “своїй” кав’ярні. Тоді ще жили богемні демократичні кав’ярні: “Нектар” по вулиці Саксаганського, “Під левом” на площі Ринок чи той же “Лис Микита” (письменницька кав’ярня під Спілкою, яка вже за моєї пам’яті перетворилася на елітарний клуб “Муза” – страшенно дорогий бар-ресторан, невідомо для якої еліти); досі живе “Порохова вежа” – активний свідок наших презентацій.
Неофітам у літературі знайоме оте відчуття шанобливої дистанції, якщо для них, звичайно, існують офіційні чи неофіційні авторитети. Лучуки були неофіційними. Не ґречно було, вважала я, вітатися першою, випадково зустрівшись десь у місті: тебе ж не знають в обличчя і взагалі не знають. Ти помилялася – Лучуки знали...
Загубився, заблукав десь між старими каштанами той день, коли я йшла до Спілки (у твоєму серці це слово писалося тільки з великої літери). Забулися страхи-переживання тієї особливої дороги весняного дня. Угору вулицею Крушельницької (вона тоді ще називалася Чернишевського), повз Спілку журналістів, ще вище – до Храму творчості. А може, ти йшла через парк, через старий “університетський” парк, і каштани звично кивали тобі головами. Напевно ж, ти перейшла через його центральну альтанку – тут завжди можна було спинитися й послухати, як дихають дерева. Віднині альтанка стане центром твого символічного трикутника.
Отож, я йшла в Спілку зі своєю єдиною тоненькою книжечкою, не підозрюючи, що її там ніхто не читав. Слід було самій влаштувати це, тобто роздати збірку поетам-професіоналам, запрошеним на обговорення. Та звідки я могла це знати? Мій редактор (книжки) Володя Дудок, який переживав гостру депресію, не прийшов, скільки я його не просила. Єдина група підтримки – товаришки, які знали мої вірші напам’ять, вони ледве стримували свої емоції, але виступати перед літераторами не наважувалися. Хоч, пригадується, у залі не так і багато було тих літераторів.
Тоді, навесні 1991 року, відбувся поетичний дебют людей, які вже дещо визначилися в цьому житті. Але ми вкрай хотіли бути ще й причетними до професійної літератури, до іншого світу, до поезії. Уже значно пізніше я зрозуміла, що той інший світ можна створити тільки у власному серці.
Усе це я пригадала, думаючи сьогодні про Оксану Сенатович. Бо вона єдина з присутніх тоді письменників несподівано заговорила про мою книжку. Вона її прочитала! І навіть поставила мені запитання: “Чому один із віршів називається “На вулиці Лемківській у Львові”?
Я розгубилася і відповіла, що не знаю. “От бачите, – продовжила пані Оксана, – поет часом і не підозрює, що він написав”. І нагадала аудиторії про гірку долю лемків... Я ж особисто знала тільки одного лемка, і то він помер за кілька десятиліть до мого народження, – Богдана-Ігоря Антонича...
Згодом, познайомившись із сином Лучуків – Іваном, дізналася, що вони читали всі нові книжки, принаймні ті, що виходили у львівських і київських видавництвах. Чи це культура професійного письменника, чи просто уважне ставлення до своїх колег – усе одно культура. Але як її спроектувати на нинішній час?
“Читайте одне одного! – здається, зовсім недавно закликав Роман Федорів львівських письменників. – А то ви, крім себе, нікого не читаєте”. Що ж тоді говорити про інших читачів? А твори початківців, чи не загубляться вони в тому масиві поетичної продукції , яка виходить переважно накладом автора.
Надія МОРИКВАС
|
|
