профорієнтація
БОНДАРЕНКО
Моя восьмирічна донька нещодавно заявила, що вибрала собі майбутню професію. Вона буде кілером.
Спочатку мене це трішки ошелешило і навіть розсмішило. Я розумію малу: вона надивилася фільмів про кілерську романтику. Вона затамовує подих, дивлячись, як легко герої бойовиків виходять із тієї чи іншої ситуації. І як у них багато грошей. Не те, що в звичайному, повсякденному житті.
Я чудово розумію сучасних дітей, котрі під час соціологічних опитувань найпрестижнішими вважають професії банкіра, рекетира, валютної повії, керівника СП. І стимул до навчання є абсолютно іншим. “Учися, Васильку, то станеш генеральним директором ЗАТ. А не будеш вчитися – то сидітимеш у кріслі якогось керівника ТзОВ”.
А от у наш час... Господи, як часто я відчуваю себе старим у свої 32 роки, бо доводиться вживати це кляте словосполучення “А от у наш час”! І все таки, у наш час профорієнтація відбувалася за іншим принципом. “Все профессии важны, все профессии нужны”, – це ми засвоювали ще з першого класу, ба, навіть із дитсадочків... У 4-річному віці я, напевне, вперше почав задумуватися, як зароблятиму собі на хліб. Бабуся, що безпосередньо виховувала мене, була водночас і консультантом з питань профорієнтації. “Ба, а ти б хотіла, щоби я став космонавтом?” – запитував я під впливом пропаганди в радянські часи героїки космічних буднів. “Нє, космонавтом дуже шкідливо і небезпечно...”, – відповідала бабуся. “А художником?” (всім чомусь здавалося, що я гарно, як на 4 роки, малюю) – “Та де там! Ходити постійно у фарбі, дихати фарбою”. Бабця зовсім по-іншому уявляла собі професію художника, і вона для неї нічим не відрізнялася від професії маляра на будівництві. Так відкидалося ще зо два десятки... Зате бабця не заперечувала проти професії вчителя (у нашій родині було багато вчителів, у тому числі і мої батьки)...
“Якби моя бабуся встали” – назва класичного твору Остапа Вишні все частіше спадає на думку. Бабця аж до смерті не навчилася вимовляти слова “бізнесмен”, а таких слів, як “рекетир”, “банкір”, “кілер” чи “сутенер”, вона просто не знала. Часи міняються, і ми міняємося разом з ними. У нашого суспільства – нові пріоритети й цінності. Усе вирішує не романтика, а прагматизм. Від суспільства розвинутого соціалізму ми перейшли до будівництва розвинутого капіталізму. А в буржуазії – основи капіталістичного ладу – як відомо, є свої скромні принади. Це довели Маркс і Бунюель, незалежно один від одного. Звідси – втілення американської мрії в усіх куточках земної кулі, переможна хода “Мак-Дональдзів” і хот-догів неосяжними просторами нашої Вітчизни, космополітизм і криза національної ідентичності... Колись ми боролися проти совкової культури та совкового способу життя. Натомість прийшли до життя у стилі “Made in USA”, що абсолютно не тішить...
Щодня з екранів телевізорів на нас дивляться політики, на рахунку яких – не одне людське життя. Вони збудували власний добробут на горі, сльозах і крові інших. А нині – вони вершать долі тисяч і мільйонів. Виграють вибори і ставлять своїх маріонеткових президентів. Іноді стає гидко, розуміючи, що доводиться обслуговувати інтереси людей, які не мають нічого спільного з мораллю. А потім думаєш: таке нині життя. Такі нині звичаї. І навіть Божі Заповіді в Україні давно піддано цензурі, переписано та схвалено відповідним відділом Адміністрації президента. Від попереднього варіанту тексту в них не залишилося нічого...
А щодо дітей, які нині навчаються в школі... Як їм дивуватися? Цього року у школах ввели урок футболу, який, очевидно, передбачатиме і теоретичну підготовку. І я вже уявляю цей дебілізм: класна кімната, портрети “українських геніїв”: Григорія Суркіса та Рината Ахметова, прибрані вишиваними рушниками; розповіді про те, яким чином дядечко Гриша і дядечко Ринат заробили гроші, купили футбольні клуби та проводили трансфери, торгуючи живим товаром... А потім створювали політичні партії під вибори... А потім купували підприємства... А потім безслідно зникали (або – гинули в автомобільних катастрофах) їх конкуренти, випадково, без усілякого зв’язку зі згаданими особами... Як тут не полюбити прекрасну стихію українських бізнесово-футбольних буднів. Як тут не закричати: “Хочу стати кілером!” (варіанти – банкіром, директором ЗАТ, керівником кримінального угруповання тощо).
...Тому наступного разу, приїхавши до Львова, обов’язково поведу доньку в тир. У дитинстві в мене проявлялися задатки до малювання, які я фактично в собі поховав, так і не втіливши давню дитячу мрію – стати художником. Хай моя дитина розвиває в собі природні задатки... Може, досягне в обраній професії небачених висот і злетів?
“Все профессии важны, все профессии нужны”.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
