Крісло для... Поезії
ГОНЧАР
Анастасія КАНАРСЬКА
“Перфоманс (англ. “performance”) – концептуалізоване дійство за участю самого митця чи групи людей. Зазвичай пов’язане з виявленням біологічної і технічної енергії, яка набуває символічної форми сучасного ритуалу. Переживання, характер свідомості, поведінка в момент людського спілкування – усе це перфоманс “відтворює” жестами, позами, розміщенням у спеціальному просторі тощо” – це мистецтвознавче визначення цього видовища. У нас же прийнято називати ним будь-яке незвичне дійство, не заглиблюючись у його суть. Але бувають і винятки з правил.
Назар Гончар запрошував на перфоманс у театр ім. Леся Курбаса, хоча думала, що йду на вечір поезії. Що ж, помилилася. Спільний українсько-австрійський проект “Osterreine ‘нАвстр’ук-reich”, який проводився під патронатом Посольства Австрії в Україні, створив для львівського глядача перфоманс “Преображення, тобто Поезія” . Діяли три особи: Лідія Шимкутє (Австралія-Литва, Крістіан Льойдль (Австрія), Назар Гончар (Україна). А може, четверо? Бо як не згадати маля, яке супроводжувало своїм сміхом поезію, а потім ще й виступило в ролі перекладача. “Це по-німецьки!?” – урочисто-стверджувально-запитально оголосило глядацькому залу.
А тепер уявіть собі залу театру ім. Леся Курбаса. Самотнє крісло. А далі стоять двоє чоловіків – спина до спини. Флегматичний Назар Гончар і експресивний Крістіан Льойдль. Текст звучить уповільнено-мелодійно – це Назар. Вибухово-агресивно – Крістіан Льойдль. Український текст змінює німецький, німецький – український. Не дивлячись один на одного, кожен поет наче намагається увійти в суть свого візаві. Усе відбувається на рівні чуття. Як для дійових осіб, так і для глядача. Коли експресія переповнить Крістіана Льойдля, він перестрибне через Назара Гончара. Чи це буде знаком взаємозаглиблення, чи перемоги більш активного імпульсу – невідомо.
На балконі з’явиться біла жінка в білому. Сукня, як вічність, з вишивкою білим по білому. Її поезія зазвучить англійською, як подих весняного вітру. Через мить мову буде змінено, але відчуття неповторної свіжості залишиться. Лідія Шимкутє – найменш активна дійова особа цього перфомансу, але, видається, найконцептуальніша. Вона для цих абсолютно різних чоловіків – мовби втілення поезії. Нечутно спуститься з балкону в зал – до крісла, яке самотньо існувало протягом усього дійства, а тепер отримає достойного партнера – сніжно-біле видиво. Можливо, це було крісло для Поезії?! Овальний глядацький зал, у кріслі – жінка, схожа на ангела, і... спантеличений глядач, який не знає, чи вже наступила мить для оплесків. Чи не треба оплесків? Може, у цій тиші народжується поезія.
|
|
