наші в києві
КВЯТКОВСЬКИЙ
Поштова площа вирувала. Потічки святково одягнутих “кієвлян” з прапорцями і повітряними кульками вихлюпувалися з сяючого “Макдональдза”. Після хліба їм хотілося видовищ.
Посеред площі – альтанка. На цьому місці обіцяють відновити церкву. У ній колись стояла труна з тілом Т. Шевченка. Але наразі під альтанкою молоді люди з “лошадкамі” чекають на клієнтів. Адже ніщо так не сприяє швидшому травленню біг-мака, як проїхатися верхи.
...Його постать виринула з напівмороку. Проста біла сорочка на короткий рукав. Без краватки. На вигляд років 35.
– Слухай, друг, цигарки не буде?
Він так і сказав – “цигарки”.
“От ще один одноплемінець у цьому Вавилоні”,– подумав я і мовчки простягнув пачку.
У його чорній капроновій торбі щось дзеленькнуло.
– Пляшки збираю,– кинув він, затягнувшись цигаркою. І, ніби вибачаючись за щось, почав пояснювати:
– Я з Западенщини. То розмовляю по-українськи. Бо я українець. Ти українець?
– Ні, папуас.
Він, здається, хотів образитися, але передумав:
– Слухай, може, виручиш?
Я вже знав, що він скаже.
– Все ж таки День незалежності, а обмити не хватає...
– Скільки?
– Гривень.
Отримавши гривню, повеселішав і навіть розповів пару анекдотів. Я теж. Він остаточно відчув у мені свого:
– Слухай, а ти звідки?
– Звідки й ти.
– Я з Тернопільської...
– Я зі Львова.
– Що там чути з Зібровим?
– Із Зібровим?!..
– Ну, кого там убили, композитора?
– Білозора. Суд триває.
– От падлюки!
Допаливши цигарку, він заквапився. Струснув торбою з пляшками:
– Ну, я побіг. Може, ще у прийомний вспію. Треба ж відмітити,– він глузливо кивнув у бік Печерських пагорбів,– День незалежності.
Відійшовши на метр, раптом обернувся:
– Ну, нічого! Заживем і ми. Ми ж на своїй землі...
Відтак зробив крок назад, озирнувся по боках і нахилився до мене:
– Пам’ятаєш? “Їхали на бричці з кулеметом...”
І зник у темряві.
Перші краплі дощу впали на брук. Вершники зникли. Господарі “лошадок” сховалися в альтанці.
Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
| 
