Я - ЙОЙЛИК
БАНЗАЙ!
Ні, ви не вгадали. У мене, слава Богу, є руки-ноги, вища освіта і кавалок кістки, на якій я зазвичай ношу капелюх. У мене є робота, дівчина, яка колись стане моєю дружиною. У мене є тато-мама та ще й старший братик.
Тим не менше, я – йойлик. Один мій колега колись на забаві сказав, що на життя нарікають або ледарі, або лицеміри. Можливо, він був правий. Можливо.
Але скажіть, чому я маю вислуховувати брудну лайку охоронців порядку в громадському транспорті, чому я маю “стріляти” цигарки, не дочекавшись на чергову виплату зарплати, чому я маю підлаштовуватися під графік подачі теплої води (належним чином оплачуючи послуги)?
А мені набридло півгодини чекати на транспорт, потім терпіти топтання по ногах нетверезих будівельників, які з нагоди виплати зарплати хильнули собі по гальбі пива. Мені так само набридло чути і споглядати спорудження кічевих пам’ятників на майдані Незалежності у столичному місті. Я не проти символів, що створюються на честь Змін До Кращого, але погодьтеся, такі речі може дозволити собі сита нація. Інакше все це характеризується влучним совковим словом “показуха”.
Агов! Ви там не позасинали? Я знаю, вам набридло. Набридло оте моє йойкання. А тепер скажіть мені, чи не хотіли б ви отримати кредит на купівлю помешкання (я кажу про банальну двокімнатну квартиру): застрахувати своє майно, не боячись, що страхова компанія збанкрутує, як це зробив нещодавно банк із гордою назвою “Україна”? Чи не хотіли би в мати медичну страховку і при цьому не боятися, що, коли потрапите в лікарню, доведеться неофіційно викласти чималеньку суму, не тремтіти, що вам виріжуть на продаж якийсь орган? Чи не приємно було б позбутися гір сміття під будинками, у яких порпаються ті, хто вже й сили йойкнути не має? І вас не задовбало на корінь відрізання світла на вулицях і в помешканнях взимку (скільки ж тоді часу для нормального життя, коли є світло якихось там 4-5 годин)? Ні? Ну, то можу вам або поспівчувати, або позаздрити.
Так, я теж хочу ділитися з друзями враженнями про мандрівки столицями Європи. Я молодий. І мене задовбало випендрювання Софії Ротару на концерті до Дня Незалежності по телебаченню. Я не хочу споглядати натовп на столичному майдані Незалежності, який підспівує Скрипці “Гарілу сосну”. Хто вони такі, щоби святкувати Незалежність держави, яку вони ненавидять, над якою насміхаються, котру вони принижують, забуваючи часом за “шляхетними” манерами своє новояворівське походження. Чи я винен, що мама навчила їх, у котрій руці тримати виделку, але забула розповісти, як відрізнити добре від поганого?
Але вони собі там тішаться нашою залежністю, бо інакше це назвати не можна. Добре все-таки сказала Забужко у своїх “Польових дослідженнях...”
Ні, ви не вгадали. Я не йойкаю через те, що вже не можу нічого зробити. Але я не піду на вулиці кричати в “матюгальник” і вимахувати лозунгами, як цього вчили нас совіти. Я не зроблю цього тому, що просто помру з голоду. А грошей, які кине хтось під те “махання” я не хочу. Але на відміну від інших, мені не “по барабану”, у яких умовах житимемо далі, за яких обставин виховуватимуться мої нащадки. Я не хочу будувати і без того процвітаючу Канаду чи Австралію. Я хочу працювати на благо Галичини і не жебрати в друзів “десятку”, бо мені затримали зарплатню.
І скільки разів нам казали: “Ми ліквідуємо злочинність!” або “Ми підвищимо рівень життя!”. І ліквідували злочинність. Щоби стати на її позиції. І підвищили рівень життя. Свій. “От цей Лазаренко, – скаже хтось. – Потвора! Стільки вкрав і в Америку втік!” Але його посадили не тому, що вкрав. А тому, що не поділився. Хоча це я так думаю. Хтось, розумніший, котрий може розповідати друзям про мандрівки Європою, так не вважає. Хтось у нас під носом зводить особняки на гроші, за які цілий Сихів можна було б кілька місяців годувати. І ми кричимо: “Ганьба! За ґрати!” А потім мирно розходимося домів, їмо пісну кашу і через місяць про все забуваємо. Так, крадій більше не з’явиться на політичній арені нашого села. Та йому й не треба. Навіщо? Хоча є й такі “екземпляри”, які настільки знахабніли, що за кілька років знову пхаються поміж люди і на кожному кроці кричать, що вони найкращі та найчесніші. А ми, стадо баранів, їм віримо. Як тут не йойкати?
От, написав тут бозна-що. Та й від душі відлягло. І життя ніби кращим стало здаватися. І думається: “Та минеться, ти, Банзаю, попрацюй ще трохи, а там, диви, хтось тебе помітить, скаже: “Іди до мене, я тобі квартиру дам і гроші платитиму!” І ти підеш, і будеш псячими очима дивитися на свого благодійника. А проблеми, які переймали тебе і таких, як ти, забудуться, бо матимеш ти і на хліб, і на цигарки. І на косметику дружині. І будеш розповідати друзям про Тихий океан, бо Європа тебе вже дістала.
А ті, хто погоджувалися з твоїми думками, казатимуть: “От пощастило людині!” І будуть тихо-тихо заздрити.
|
|
