Ви пам'ятаєте свій Перший дзвоник?
ПИТАННЯ ДНЯ
Іван ДРАЧ
голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення
Я дуже хотів до школи ще тоді, коли не можна було. У 5-6 років я постійно приходив, але мене відсилали. Тому те, як мене привели на Перший дзвоник, я вже забув, бо до того і так постійно сидів у школі. Пам’ятаю, був закоханий у першу вчительку – Фросину Феодосіївну. Це був 44-й рік, вона втратила на війні чоловіка, мала трьох дітей і була неймовірно красивою. Увесь клас був у неї закоханий. А теперішніх дітей навіть нема чого порівнювати. Ми зошити робили з коричневого мішка, а буквар роздирали на шматочки, щоби кожному дісталася бодай сторінка. Ми тоді хотіли вчитися. А тепер того маленького хлопчика чи дівчинку аж завалюють книжками та комп’ютерами.
Роман ПАК
голова ЛОО партії “Єдність”
Ех, то був далекий 1938 рік. Тоді уроки починалися з молитви. У нашому селі на Стрийщині була лише початкова школа, а в сусідньому – неповня середня. Тоді рідко приходив хтось із батьків: усі вони, хлібороби, були заклопотані. Мій старший брат тоді йшов у третій клас і взяв мене зі собою. Ми навіть в одному класі сиділи – тоді так було. Тепер, звичайно, це все дуже урочисто, навіть батьки з роботи відпрошуються, тішаться, що їхні діти йдуть до школи. А тоді про науку мало хто думав. Маєш землю – гризи її.
Лері ВІНН
естрадний співак
Дуже чітко. Я виріс за межами України: у Воронезькій області Росії є українське поселення, де розмовляють “суто українською” мовою. Це як острів, а навколо – Кацапія. Там я виріс і пішов у школу. Сценарій Першого дзвоника був традиційним. Квіти, вчителі, парти з відкидним верхом. А небажання ходити в школу до мене прийшло вже через тиждень. Це – як в анекдоті. Другого вересня приходить школяр додому і каже батькам: “Ну ви й брехуни! Що, це фуфло десять років буде тягнутися?”. Так і я подумав. Єдине, що у святі Першого дзвоника було доброго - зустріч із друзями після канікул.
Олександр ДРУГОВ
начальник обласного управління Пенсійного фонду України
Це було давно, десь 55-й рік, у місті Долина Івано-Франківської області. Пам’ятаю свою першу вчительку – Тетяну Андріївну. Вона нас до 4-го класу вела. Тоді була просто чудова погода, квіти. Нас було не більш ніж 14 дітей – маленький клас. Я дуже хотів іти до школи – і пішов у 6 років. Перший дзвоник – це дуже урочистий день. Думаю, він не відрізняється в часі. І вже стало доброю традицією, що це є свято і для дітей, і для батьків.
Володимир КРАВЧЕНКО
директор СШ № 45 із поглибленим вивченням англійської мови
Це було 1950-го в далекому Таджикистані. Там знаходилися уранові рудники, до яких звозили на розробки майже всіх військовополонених. І була там школа, у якій училися діти багатьох національностей: українці, росіяни, узбеки, татари. Було надзвичайно весело і водночас сумно. Підручників ми не мали, писали на старих газетах. Але були чудові вчителі – теж репресовані. Ніколи цього не забуду. А теперішні першокласники – абсолютно інші діти, і вони будуть визначати Україну ХХІ століття. Вони розвинені, розкуті і щасливі, бо народилися вже в суверенній країні. На них чекає велике майбутнє.
Андрій НАВИТКА
директор ТзОВ “Маркет-Львів”
Так, звичайно. І було це так само, як і з моєю дитиною. Якраз сьогодні вона йде в перший клас. І думаю, перше вересня не буде гіршим. Усе одно це свято, насамперед – для батьків. Я думаю, що всі діти хочуть іти до школи. Не буває по-іншому. Це ж щось нове та цікаве, а діти завжди тягнуться до нового. Мабуть, це і є потяг до знань.
Володимир ЧЕМЕРИС
співкоординатор комітету “Україна без Кучми”
Настільки невиразно, що важко щось сказати. Це було 1969 року. Мати мені розповідала, що я страшенно не хотів іти до школи. Знаєте, перед першим вересня у мене є ностальгія, пов’язана більше не зі школою, а зі студентством. Пам’ятаю, цього дня я завжди з трепетом ішов на факультет, бо аж три місяці не бачився із друзями. Хотілось би повернутися в ті часи, бо студентство – це найкраще, що є в людини. А для дитини це дуже індивідуально. Усе-таки 6 років було одне життя, і раптом воно кардинально змінюється...
Микола УРБАНОВИЧ
в.о. головного державного санітарного лікаря області
Пам’ятаю, як сьогодні. Було дуже урочисто та гарно. Це було в Косівському районі. Моя перша вчителька – Марія Миколаївна. Я з нею дотепер підтримую стосунки. Тоді я не плакав, але мама вела за руку – це точно. Далі – лінійка, десятикласник із дзвоником обходив ці шеренги. Пам’ятаю директора. Я любив школу, добре вчився. А те, що нам дала вчителька в перших трьох класах, залишилося на ціле життя. Cвою дочку я водив до школи вже у Львові. Теж було гарно, але зовсім по-іншому: не таке ставлення, обстановка. А як тепер – не знаю, бо внуків іще нема.
Левко ДУРКО
співак
Це було надзвичайно велике свято. Мене дали у відбірковий клас учительки з польською методою виховання. Вона полягала в тому, що лінієчкою били по руках і потилиці. А батьки сказали, що мені не зашкодить дістати зайвий раз, а то я був дуже верткий. І мушу сказати, я багато чого доброго набув завдяки тим штурханам. А тепер діти мають усе, за них думають батьки. Зате в них набагато ширший світогляд. А ми були винахідливішими, бо всі хотіли мати гарнішу ручку, зошит, одяг. Ми були більш інфантильними. У нас не крали дитинство.
Юрій КАРМАЗІН
голова парламентського комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю
Я в школу пішов у Звенигородці на Черкащині. Дуже чітко все пам’ятаю, хоч це було 1964 року. Моя покійна мама була вчителькою фізики і математики у старших класах. Вона мені цілу ніч перед Першим дзвоником перешивала форму. Я був дуже худенький, і треба було її підігнати, попришивати білі комірці. І дивлячись тепер на дітлахів, я згадую, як мене вели. Я хотів до школи, знав напам’ять багато віршиків, добре читав. Тепер мені трохи шкода дітей. Їх будуть мордувати, бо 12 років навчання – це забагато для людини. Зараз моїй маленькій – три рочки, і незабаром це питання стосуватиметься і мене.
Питався Остап ДРОЗДОВ
|
|
