Мадонна моєї крові
Марлен Дітріх і Еріх-Марія Ремарк
LoveStory
|
З 1937 р. до 1940 р. письменник Еріх-Марія Ремарк та акторка Марлен Дітріх були парою закоханих. Їхнє листування, нещодавно опубліковане у Німеччині, показує автора бестселера “На Західному фронті без змін” слабким чоловіком, який постійно скаржився на труднощі непростих стосунків із Марлен.
Це було, без сумніву, велике кохання. Як і кожне велике кохання, воно роздирало коханців своїми непомірними вимогами. Це були драма й екстаз, мука, ностальгія і терзання сумнівами, самозабуття і злість.
Той вечір, коли він загубив себе у чарах Марлен Дітріх, Еріх-Марія Ремарк описав в одному з листів: “Тоді, в Лідо, перше слово і твоє перше питання, коли ми танцювали, — це була блискавка, подих із часів, які були давно до нас”.
Цей подих протривав 3 роки. Стосунки ці залишили після себе близько 300 листів, які Еріх-Марія Ремарк надіслав коханій. Із листів Марлен збереглися лише 20. І переважна їх більшість походить із часів, коли стосунки їх уже були розірвані. Бо любовні листи Марлен знищила Палетт Годар, з якою Ремарк пізніше одружився. Але навіть ті кілька листів Дітріх, які збереглися, дають уявлення про їхні стосунки як про дуже глибокі, незважаючи на те, що вони були надзвичайно різними людьми. Вона була його “найсолодшим серденьком, голубою мрією, світлом над усіма лісами”, його “маленькою солодкою мавпочкою”, його “маленькою білявою меланхолійною пантеркою із зоопарку”, його “солодкою райдугою у жахливій грозі життя”. Він писав їй: “Ти моя золотиста хмаринка увечері”, “дельфін на обрії з ніжками голуба, сяючий привид, ти, блискуче Північне сяйво, полум`я на снігу”, “Ти, блискавка осяяння, мадонна моєї крові, я хочу вирватися на вулиці і шукати тебе по всіх закапелках”.
Ремарк у цих листах майстерно створює патетичний і міфологічно-піднесений світ. Під час писання він легко переходить до гри в ролях. “Альфред” — це маленький хлопчик, який пише свої листи до “тітоньки Лени”, і у цих листах повно зворушливих орфографічних помилок і водночас майже старечої мудрості (“Чи риби в озері теж помічають, коли іде дощ? Чи їм це все одно?”)
Внутрішній світ Ремарка дуже далекий від реальності й актуальних подій. Його величезне листування з тисячами адресатів не збереглося. До кожного адресата він достосовувався, намагаючись відповідати його сподіванням. Але рідко його перетворення виглядали настільки драматично, як у листуванні з Марлен Дітріх, в якому не залишалося місця майже ні для чого, крім обожнювання. Тут майже немає згадок про драматичні події в житті письменника того часу. У 30-х рр. він жив у Швейцарії, а у липні 1938 був позбавлений німецького громадянства, бо його твори нібито паплюжили пам’ять про загиблих роки Першої світової війни — і перед самим початком Другої світової війни він утік до США, до Дітріх.
Жодного слова про це — і жодного слова про Гітлера, постать якого досить часто зустрічається на сторінках щоденників Ремарка, де він пише про “приватну війну декласованого індивіда” і згадує про 1938 рік як про подію, після якої “потрібно змінити своє ставлення до багатьох речей”. До Дітріх Ремарк пише про костюм, у якому вона була під час їх першої зустрічі, — “світло-сірий, з дуже прямими плечима” і пише про себе: “Я до всього цього зовсім не пасую”.
Ця відірваність від реалій у листуванні частково пояснюється тим, що коханці часто бачилися і багато спілкувалися по телефону (“Боже, якби можна було кохатися по телефону! Який би прогрес це був!”). Але насамперед уникання реальності пояснюється тим, що Ремарк намагався тримати райський світ кохання подалі від усього неприємного, і це проявлялося насамперед у листах.
Їхня перша зустріч відбулася, коли обоє вони перебували у кризі. Дітріх вже мала 35 років — зрілий вік для голлівудської зірки, яка озирається на пройдений шлях. Найкращі роки Марлен (із популярним режисером Йозефом фон Штернбергом 1898 року народження) минули в алкогольному запамороченні, її останні фільми виявилися невдалими.
Еріх Марія Ремарк, також народжений у 1898, вісім років тому теж пережив всесвітній успіх із фільмом “На Західному фронті без змін”, але після того йому так і не вдалося повторити цього успіху. Його мучив комплекс власної неповноцінності, який він щоденно намагався втопити в алкоголі. Він утікав від власного письмового стола і намагався розважитися грою в карти.
“Я вважаю, що доля подарувала нас одне одному в дуже потрібний момент, — писав він до Марлен через кілька місяців після їхнього знайомства. — Ми дуже терміново були потрібні одне одному. Ми мали надто багато в минулому — і жодного майбутнього”. Але майбутнє цих стосунків було важким. Та у листах немає їхньої особистої реальності, немає заздрощів і ревнощів, падінь і криз — за винятком хіба кількох натяків.
Він ніжно називав її “Пумою” і жартома скаржився: “Я був розтерзаний, на чолі досі є подряпина, а на голові бракує пасма волосся. Але люди не даремно живуть із пумами, друзі! Вони часом дряпаються, коли хочуть погладити, і навіть уві сні можна отримати травму!”
Кожен коханець Марлен повинен був мати міцні нерви, бо вона оточувала себе численними родичами: чоловіком, із яким давно розлучилася, коханкою чоловіка, дочкою коханки чоловіка. “Не існує кохання із сімейним додатком, — зітхав Ремарк у щоденнику. — Це вбиває політ, це робить мене сірим і вкритим пилюкою”.
До цього додавалися ще й численні коханці Марлен. У 1938 Ремаркові довелося витримати її аферу з кінозіркою Дугласом Фаєрбанксом, потім — флірт із одним канадським мільйонером. “Геть від Пуми! Геть! Геть!” — присягався він сам собі у щоденнику — на своїй паперовій стіні плачу — восени 1938. Але через кілька тижнів після цього він писав “солодкій ранковій зорі скорених лісів” про те, що “нещастя більше не існує, бо ти — поряд”.
Ремарк намагався писати, пив і страждав. Він “не зламався на Марлен Дітріх”, вважає його біограф Вільгельм фон Штернбург, але “ці стосунки принесли йому чимало гірких годин і його талант був на кілька років заблокований. Він відчував недостойність своєї поведінки і зневажав себе за це”.
У кінці 1940 року ця любовна історія завершилася, — про це свідчить щоденник Ремарка, — “взаємним гриманням дверима”. Але дружба залишилася. “Будь ангелом і ощаслив мене ще хоча б раз... порцією м’яса і рису”, — просив письменник Марлен у 1949, а вона відповіла: “Мій електричний чайник зламався, тому так пізно. Цілую, Пума. Поверни верхню накривку направо, щоб відкрити”.
Марія Ріва, донька Марлен, пригадує свою розмову із Ремарком, в якій вона зізналася, що не любить свою матір. “Але ти повинна, — відповів він їй. — Вона любить тебе так, як вона розуміє любов. Але кількість її обертів — 1000 за хвилину, тоді як ми вдовольняємося 100. Нам потрібна година, щоби любити її, а вона за 6 хвилин любить нас так само”.
З німецької переклала Наталка СНЯДАНКО.
|
|
