Як я приймав пляшки
ТРАФУНОК
Ігор ІВАНИШИН
|
Що ж ,цілком погоджуюся із цим крилатим висловом, оскільки спеціаліста-консультанта з продажу поясів із собачої шерсті з мене не вийшло, то почав шукати собі іншу роботу, щоб якимось чином заробити на кусень хліба. Аби тимчасово поправити своє фінансове становище, зібрав я всі рештки колишньої розкоші, пляшки з-під пива, та поніс здавати їх у найближчий приймальний пункт.
Побачивши біля купи пляшок франта з мобілкою, я собі подумав: невже рекет такий бідний, що оподатковує навіть приймачів скляного посуду? Начебто не схоже, але хтозна? До речі, куди подівся сам приймальник посуду — спало мені на думку. “Ви часом не скажете, тут хтось приймає пляшки?” — спитав я чепуруна. Цей момент і став кульмінаційним у пошуках моєї роботи.
Виявилось, що ошатний мужчина з мобілкою тримає із 10 таких точок і є процвітаючим тіньовиком, та зараз через втрату робочої сили (попередній працівник Митрофан пішов у запій) шукає когось на заміну. Не довго думаючи, я запропонував йому свою кандидатуру на це вакантне місце. На мою пропозицію його здивуванню не було меж, але сам він стояти не мав ані часу, ані бажання, запитавши тільки:
“Як у тебе зараз з часом?”. Давши серію інструкцій, він сів у свою машину та від’їхав, наповнюючи гуркотом нашу тиху вулицю.
“По скільки приймаєте пляшки ?” — на це запитання мені довелося відповідати десь із сотню разів.
“Пляшки з-під пива — 10 коп., з-під вина та горілки — по 5 копійок, маленькі баночки — по 3 копійки,” — видавав я інформацію.
Приносили мені пляшки переважно пияки. Кому — на похмілля, кому — налигатися, бо щоб увійти у нірвану, потрібно було “залити у машину бензини” , як співає Славко Вакарчук, “та поїхати у країну хмільного пофігізму”.
Часто пляшки були брудними, що мене змушувало відправляти клієнтів до води, щоб пляшки набули прийнятного вигляду.
Друге місце по відвідуванню моєї контори займали пенсіонери. З ними працювати було набагато приємніше та спокійніше. Часто вони бурмотіли, що ціни за здачу скляного посуду занижені, що влада над ними знущається ще й вимагає сплачувати великі суми за комунальні “подачки”, та інші речі у такому ж дусі.
Часто мені приносили скляну тару і звичайні господині, які охоче позбувалися зайвого непотребу.
Несучи скляні торби, вони мали на меті ще щось із того отримати, бо чоловіки полюбляють пиво, а жінкам залишаються пусті пляшки. Ніхто з них не ображається — кожному своє: кому — гарний настрій, кому — жалюгідні копійки.
Так, мабуть, закінчився б мій робочий день, якби не везіння. Якимось чином на нашій периферії опинилося англомовне подружжя немолодого віку. Я викликав у них сильне зацікавлення, оскільки вони не могли зрозуміти, що робить молодий чоловік серед скляного посуду. Щоб перестати бути об’єктом спостереження та співчуття, я вирішив відшити їх такими словами: “I’m a poor student and therefore I’m temporary recepient of bottles” (Я бідний студент, тому тимчасово заробляю, як можу).
Ця репліка здалася їм натяком про допомогу, чоловік, довго не думаючи, закрутив зелену купюру та всунув її в одну з найближчих до нього пляшок. Приголомшений таким ходом подій, я ледве витиснув із себе “Thank You” та провів їх своїм поглядом. Коли ж я витяг банкноту та подивився на її номінал, то ледь не впав — я заробив 20 доларів США.
Приймати пляшки з такими грошима я вже просто психологічно не міг. Побігши на деякий час до обмінника, я забув і про пляшки, і про відсотки від заробленого. Коли ж до робочого місця повернувся мій бос, то, завантажуючи пляшки в машину, вділив мені З гривні й сказав, що я звільнений. На цьому моя кар’єра приймальника пляшок закінчилася.
|
|
