Не вшанували, а ще й образили
ДУМКИ
Степан ВИСКІЛЬ
|
Велично прокотилося всією Україною відзначення 10-ої річниці Незалежності. У містах і селах тріумфально проходили святкові вечори. Щоправда, пригнічувала звістка про трагедію на шахті ім. Засядька. У Львівській Опері навіть було перенесено святочну академію на наступний день.
Ще задовго до 17.00 біля Оперного театру зібралося чимало людей. Багатьох я впізнав: колишні співтабірники із Заполяр’я, сивоголові бабусі, які за першим покликом їхали зі мною в Київ чи на проголошення суверенітету, чи на підтримку проголошення Незалежності, чи на вивішення державного прапора над Верховною Радою.
О! Яке ж це було всенародне піднесення! Добами простоювали на площі. Ночували просто на бруківці. Доброзичливі кияни цілу ніч розносили гарячий чай. А он бачу гурт колишніх політв’язнів, які в умовах режиму в Інтинському спецтаборі зорганізували підпільну друкарню і розповсюджували заклики до колгоспників, до молоді, листівки по всій Україні.
Заплющую очі і, мовби в калейдоскопі, бачу, як ведуть нумеровану колону поранених під час повстання на Воркуті на розстріл. А ось, мов у кошмарному сні, бачу, як лютий конвоїр поклав цілу колону в’язнів-дівчат на п’ятдесятиградусному морозі на сніг (а це ж бо Різдво!). За те тільки, що вони намагалися заколядувати.
Стоять деякі сьогодні із них тут сьогодні під Львівською Оперою із сльозами на очах із надією потрапити, якось відсвяткувати мрію, вистраждану у своїй знівеченій молодості. Стоять, та дарма.
Під’їжджають шикарні іноземні авта із чиїмось чадами, та такими, що в свою шкуру не вміщаються. І жоден із них не на вітчизняній “Таврії”. Проходять вгодовані пихато. А мені чомусь пригадалися слова нашого пророка Шевченка:
“Народ замучений мовчить,
А десь там кабан годований сидить”.
Хтось із гурту сивоголових бабусь із виснаженими обличчями колишніх політв’язнів пропонує, дивлячись на все це, заспівати пісню своєї молодості:
“Без панства, без рабства
Насильства і зрад
Вільна Незалежна Вкраїна”.
Сьогодні в прохідних дверях стоїть строгий контролер, йому на допомогу дали молодих, у яких на лацканах маринарок красуються якісь карточки. Щось на зразок колишніх комсомольських патрулів.
Заповнюється зал: усіх “не наших” посилають на третій балкон, відтак за рангами — на другий, перший. Ну а партер, ложі — не кажіть, тут уже знать. Що там говорити, навіть лідери і лідерчуки, які допомагали аграріям обирати гаранта і за це в нагороду отримали авта, і тих притулили десь збоку.
Люди добрі, — сплеснула руками якась сивоголова бабуся, — гляньте, хто ж сидить в залі на почесних місцях! Та це ж колишні комуністи. Бігме, мабуть, серед них є і ГКЧПісти. Міркуйте самі, — продовжує вона, — уся держадміністрація від голови до заступників платила компартійні внески тій партії, яка нищила мій народ.
Ось цікаво, платили вони партвнески за ідею чи за корито? Якщо за ідею, то вони є моїми ідейними ворогами. А якщо за корито, то чи гідні “коритники” керувати народом. Зрадники завжди — зрадники. Сьогодні вони приліпилися до нашої святої ідеї (а чи так?), таким чином зрадивши компартію, а завтра не виключена можливість, що зрадять аграрну.
“Що ви дивуєтесь, — втрутився худорлявий дідок. — Я приїхав на святкування Незалежності із Самбірщини, показав водію посвідчення інваліда війни УПА з проїзною карточкою, то він мене виштовхав у груди з авта , вилаяв привселюдно, заявивши, що він бандерівців не возить, а лише совєтських інвалідів. А вони ж бо мають інвалідські авта, а бандерівцям за десять років Незалежності таких пільг ніхто не давав.
Словом, партер залу ніби заповнено здебільшого дружинами чиновників, але є і вільні місця. Щоб не збурювати натовп перед входом, хтось розпорядився запустити людей на балкони. Буквально пару людей прорвалося в зал. Бачили б ви, як гидливо морщили носи дружини чиновників, як декілька жінок підсіло на вільні місця біля них. Ось жінок, ще куди не йшло стерпіли, а ось як “прорвався” добре мені знайомий довголітній політв’язень Дацюк, то двоє молодиків його схопили за руки, а третій кулаками в груди виштовхнув із зали.
Не знаю, чи святкував пан Дацюк Незалежність у Львівській Опері?
Мабуть мав рацію німецький військовик Бісмарк, який писав, що революцію затівають ідейні люди, здійснюють — борці-фанатики, а до влади приходять негідники-авантюристи.
Не можна не погодитись із напівжартом одного гуцула на перезахороненні жертв комуністичного режиму. Він сказав: “Надивившись на більшовицькі масакри, я взяв би всіх комуністів, поскладав в труни і пустив по ріці Черемоші, Пруту, Бистриці і хай пливуть у безвість”. Підходить до нього один перефарбований комуніст й каже: “Вуйку, що ви таке говорите, комуністи були погані, а були й добрі”. А він так говорить: “Добрих комуністів я б поклав у добрі труни, а поганих — у погані, і хай пливуть у безвість до дідька наглого.”
Після здобуття поляками Незалежності у Першу світову війну уряд наказав пошити їм сині мундири , присвоїти офіцерське звання і кожний офіцер-кадровик при зустрічі повинен був їм віддавати честь. На додаток їм виділялося на Волині по 20 моргів землі.
Боронь Боже, щоб ми, учасники визвольних змагань, вимагали щось подібне у свого народу. У нашій пісні-гімні ОУН співається: “Не треба нам ні слави, ні заплати. Заплатою нам розкіш боротьби. А Степан Бандера у свій час писав, що я ніколи не жив краще від свого народу. Але повірте, як прикро, коли наші діти повинні працювати на численні пільги колишніх енкаведистів МГБ та всіх колишніх чекістів. Ми ж вимагаємо лише, щоб нас безпідставно не ображали. Щоб фірмани-водії не виштовхували із своїх “Фіакрів”.
А наступного дня відбувся військовий парад. Блок воїнів УПА, які повинні були пройти в першій шерензі, чомусь закинули у хвіст колони, а командуючий навіть не привітав їх.
Автор — колишній політв’язень північних спецтаборів, член Національної спілки журналістів України
|
|
