записки із золотої зали
МОРИКВАС
У цьому місті, де ми будемо шукати поетів зі свічкою вдень, є такі екзистенційні місця, де їх можна побачити разом – багатьох і різних. Їм там добре. До таких місць належить, безперечно, Золота зала Музею етнографії і народного промислу (який увінчує фігура, що символізує розквіт і благополуччя Галичини, яку в народі ще називають статуєю Свободи – настільки подібна вона на знамениту нью-йоркську, яка теж щось символізує, здається, так само торгівлю). Саме тут існує поетичний дискурс, твориться середовище, до чого найбільше долучився в передостанні роки Віктор Неборак.
Якби хтось мудрий здогадався вчасно записувати ці “літературні п’ятниці”, то вийшла б прецікава та цінна для нас книжка. Вона засвідчила б цілий реєстр яскравих творчих індивідуальностей, які ронили тут своє золоте слово. І ми б укотре побачили, які талановиті. Я пам’ятаю зустрічі з Валерієм Шевчуком і Андрієм Содоморою, які вів Ігор Калинець, з Тарасом Прохаськом, Юрієм Винничуком, Тарасом Федюком – при переповненій залі. А також зустрічі, коли в приміщенні було вільніше. Але всі вони відбувались у зацікавленій тиші: хто хотів почути – той почув, хто мав якісь пильніші справи – той вставав і виходив. І це є виявом місцевої демократії.
Кожної останньої п’ятниці місяця ти можеш дозволити собі розкіш бути вільною людиною: піти або не піти на ще один вечір у Золоту залу, вийти або залишитися. Публіка тут щоразу є новою та різною, що теж дуже добре, бо це є ознакою руху, оновлення. Тут зав’язуються і розплутуються прискіпливо різні клубочки українського контексту. Якось на ювілейній зустрічі з відомим перекладачем і літературознавцем Анною-Галею Горбач із Німеччини Ігор Калинець вважав за потрібне зробити для неї політико-духовний зріз останнього року, який починався словами: “В Україні було багато подій, але ніяких змін...” Іншого разу український інтелектуал Микола Рябчук “різав по рані”, аналізуючи найболючіші наші категорії: “український народ” і “українську інтелігенцію”...
Тут пережив свій тріумф колишній львів’яни Володимир Яворський – це дуже престижно мати свій творчий вечір у Золотій залі. А для цього треба було, щоби його спочатку визнали в Києві...
Тут можна зустріти поетів різних поколінь, традиціоналістів і неформалів, членів обох письменницьких спілок і позадесятників – Золота зала об’єднує, ошляхетнює, акцентує.
Не завжди Золота зала була золотою – вона має свою історію. Афіші до перших десяти “небораківських” вечорів намалював Олесь Нога, який “живе”, тобто працює, в музеї (більшість своїх замальовок до галереї портретів львівських митців він зробив саме під час цих зустрічей).
Так от, рука художника не піднялася, щоби написати слова: “...зустріч відбудеться в актовому залі...” І він вигадав Золоту залу! – гідне місце для Поетів і Шанувальників.
До речі, ця зала – одна з небагатьох у Львові, яка не зазнала жодних змін протягом уже понад століття, за винятком освітлення. (Будівлю спорудив наприкінці ХІХ століття відомий галицький будівничий і архітектор, ректор Львівської політехніки Юліян Захарієвич для Галицької ощадної каси на гроші місцевих бізнесменів, автор сидячої статуї Свободи – львівський скульптор італійського походження Леонаре Марконі).
Нинішня Золота зала успадкувала літературно-мистецькі зустрічі, які в 1988 –1989 роках проводили тут поети Марія Шунь і Володимир Олейко. Разом вони називалися товариством “Олень” і приваблювали до себе інших львівських поетів. У Музеї етнографії відбувалися перші вертепи та шевченківські вечори, режисером цих вистав була Марія Шунь. Згодом активісти відродження нашого духовного життя зазнали всіляких нападок з боку влади і КДБ. Наприклад, робочі кімнати Марії Шунь та Олеся Ноги, які знаходилися поруч, “розігнали” в різні кінці музею.
Нині Володимир Олейко живе в Лондоні, а Марія Шунь – у Нью-Йорку (під невисипною опікою стоячої статуї Свободи)... Олесь оберігає Маріїну львівську (закодовану) легенду:
“прочитання того і про те...
Про мене, це просто
протест
супроти усталення світла
вдень
і не світла не вдень...”
Надія МОРИКВАС
|
|
