BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| АРХІВ | INDEX |


Український центр інтернет-реклами "ECHO"

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

Львівська слава

У вівторок у Палаці мистецтв наша кохана обласна адміністрація нарешті оголосила лявреатів. Як і сподівалося, нагороди вручали бригадним методом – на одну номінацію припадало по два-три лявреати, а деколи й більше. Скажімо, премію імені Людкевича отримало троє номінантів, але насправді то ціла ґранда. Тяжко собі уявляю, як буде пан Артур Микитка ділити тих три тисячі гривень на двайціть осіб. Того щастя їм навіть на струни забракне. Бодай би на каніфоль вистачило.

Так виглядає, що журі намагалося всім догодити, але ледве чи їм то вдалося. Пристойна сума в десять тисяч гривень, поділена на три, перетворюється на допомогу з безробіття. Із десятьма тисячами гривень письменник може братися за видання своєї книжки. Із трьома – хіба сплатити комунальні борги. Ніде у світі не присуджують премії кільком номінантам одразу. Хіба у випадку градації на першу, другу й третю премії. Тим часом “Львівську славу” вирішили ділити по-братськи на всіх трьох. Сумніваюся, що радість перемоги від такого поділу стала палкішою. Адже цю чудернацьку традицію облишили навіть при присудженні Шевченківської премії.

Воістину: від великого до смішного – один крок. А смішного було вдосталь. На премію ім. Шашкевича претендувало троє піїтів. Вгадайте, кілько дістало? Усі троє! Та значно кумедніше виглядає присудження премії членові журі. Або – присудження премії архітектури за школу, збудовану в рідному селі пана губернатора. Ну, може, то збіг обставин.

Зате дуже зворушливо звучали характеристики пана Камінецького (не останньої особи в ОДА) й одного з чільних організаторів премії, адресовані двом лявреатам, що то його дуже файні кумплі. Як же тут не порадіти за силу чоловічої дружби!

Скандал довкола премії ім. Чорновола в жанрі журналістики та публіцистики вирішився досить оригінально. Проігнорувавши рішення Національної спілки журналістів України про висунення на премію Ґонґадзе, журі присудило цю премію двом цілком достойним людям, але абсолютно недоречно. Обидві книги Ірини Калинець – історико-літературні дослідження “Слова о полку Ігоревім” – справді вартують високих похвал. Написані цікаво та зі смаком, вони могли б поціновуватися в номінації “Есеїстика”, спогади пана Когута про в’язничне життя – у номінації “Мемуари”. Але що це – ані публіцистика, ані журналістика, видно неозброєним оком. Якщо, звичайно, допустити, що члени журі ці книги переглядали, у чому я дуже сумніваюся.

Щодо присудження премії посмертно, то тут справді ситуація непроста. З одного боку, посмертні премії – явище надзвичайно рідкісне. Принаймні престижні літературні премії Європи й Америки вручаються лише живим. Інакше можна дійти до такого маразму, до якого дійшли в нас, присудивши Шевченківську премію Іванові Багряному через більш як тридцять років після його смерті. Так чого доброго можна дібратися й до самого Шевченка: чим не лявреат своєї ж премії?

Але з журналістами питання стоїть інакше. Це професія небезпечна. І посмертні премії в галузі журналістики присуджувалися не раз як у Росії чи Польщі, так і далі на Заході. Ігнорувати рішення всієї НСЖУ – це сміливо, але... глупо. Особливо напередодні виборів. Невже в ОДА цілком серйозно вважають, що для популяризації аграріїв достатньо буде тих кілька примітивних газет, які розповсюджуються в примусовому порядку? Адже нема жодної гарантії, що їх читають.

Пані Калинець підказала журі нормальний шлях: не присуджувати цю премію взагалі. Бо й справді, чи варто форсувати кожну номінацію? Кількість їх, безперечно, варто розширити, але сумнівно, чи кожен рік для кожної номінації буде однаково врожайним. Гадаю, у галузі літератури варто додати номінації “Дитяча література”, “Історія та етнографія Львівщини”, “Кращий проект видання творів письменника минулих часів”.

На жаль, усе в нас робиться через дупу. Уже саме присвоєння окремих імен тій чи іншій номінації викликає подив. Чому премія прози ім. Лепкого, якщо наголошується, що то премія, призначена тільки для мешканців Львівщини? Що спільного було в Лепкого зі Львовом? Народився на Тернопільщині, мешкав і творив у Кракові. У Львові тільки закінчив університет. Те саме з премією ім. Чорновола. У Львові він більше відомий як політичний діяч, аніж як публіцист. Його діяльність на посаді голови облради викликає чимало запитань. За окремими кадрами, які він випхав нагору, кримінал ридає і тут, і в Києві.

Чому театральна премія ім. Романицького, а не Стадника, Загарова, чи Блавацького? Те саме стосується премії ім. Флінти. Митці, які померли не так давно, не здатні затулити собою тих, котрі відійшли перед ними. Над іменем Флінти незримо височить ім’я Сельського.
Викликає також глибокі роздуми склад журі: голови творчих спілок і працівники ОДА. Цікавий симбіоз ліан і пальм. А може, варто було б залучити спеціалістів? Літературознавців, мистецтвознавців, культурологів... Я дуже сумніваюся, що пан Скорик при своїй заклопотаності достатньо добре орієнтується в сучасному літературному та малярському процесах. Адже щоби дати оцінку якомусь конкретному явищу, треба мати змогу ці явища порівняти. Я дуже сумніваюся, що літературні премії отримали б сьогоднішні лявреати, якби в журі працювали Марія Зубрицька та Стефанія Андрусів. Я думаю, вони б знайшли достатньо дохідливі слова, аби пояснити працівникам ОДА, що найцікавішим явищем у сучасній прозі Львівщини за останні роки є книги Андрія Содомори та Василя Габора, які навіть не були висунуті Спілкою. А щодо поезії, то всі три лявреати вкупі не вартують і десяти сторінок, вирваних навмання з останньої книги Віктора Неборака. Якого теж, до речі, Спілка проігнорувала.

Працівники ОДА клялися й божилися, що жодного тиску на членів журі не було. Вірю. Бігме, вірю. Бо навіщо тиснути на голів творчих спілок, які й так у всьому залежать від ОДА? Досить лише побажати, порадити, підказати. Ні, не як адміністратор – боронь, Боже! А як скромний член журі.
На завершення не можу не скласти свої ґратуляції для Спілки художників, яка виявила справді зразковий смак і об’єктивність, пропонуючи своїх номінантів. Замість висувати зграю сірих горобчиків, вона запропонувала відразу орлів: по одному претендентові на три різні номінації. Але це виняток, який тільки підтверджує правило: журі повинно бути незалежним од усього, а особливо – від адмінресурсу.

В ОДА повинні зрозуміти, що високе звання лявреата “Львівської слави” мусить бути справді високим. І особи, які стають лявреатами, мають бути рівновартісними. Тобто якщо отримають премію з літератури Содомора, Калинець, Неборак, то в цій компанії просто нема що робити колишньому депутатові й авторові партєйних, а нині ура-патріотичних віршів Віктору Романюку. І, звичайно, навпаки. У компанії Петренка, Качурівського та Романюка нічого робити Калинцям і Неборакові. Так само, як і Ярині Сенишин, Назарові Федораку, Мар’яні Савці, Маріанні Кіяновській, Віхті Сад – справді яскравим поетам, котрих постійно цитують і згадують у літературних оглядах, яких включають у престижні антології, яких перекладають на Заході. Але нікого з них Спілка не висунула на премію. Може, тому, що вони є членами Асоціяції українських письменників? Тоді чому ОДА проігнорувала цю творчу спілку, яка має республіканське значення і куди входять такі аси сучасного літературного процесу, як Андрухович, Забужко, Римарук, Герасим’юк, Малкович, Покальчук, Медвідь?
Натомість надано перевагу просто гарним людям, файним кумплям, які, проте, жодної погоди в літературному процесі не роблять. У серйозних літературознавчих дослідженнях ці друзі ОДА не помічені. Жоден із них не може стати поруч із Бажаєм, Ногою чи Петруком – лявреатами від Спілки художників.

Кожна премія, навіть локальна, повинна бути престижною. А престижність, до речі, не вимірюється кількістю гривень, бо, скажімо, Гонкурівська премія взагалі не передбачає грошової винагороди. Престижність вимірюється значимістю лявреатів. Мрією поповнити їхні ряди власною персоною. Про що ж можна мріяти в даному трафунку? Про гроші? Як виявилося, це тільки пшик. Тоді про те, що ось ти станеш поруч із такими слонами, як той, цей, тамтой?.. Теж не виходить. Слонів малувато, а в гурті з мишками – сумно. І так воно виглядає, що в недалекому майбутньому при такому бригадному підряді на премію наше загумінкове лявреатство перетвориться на посміховисько. “Як? Ти ще не лявреат? Ну, неси фляшку”.

Читачі мої ніяк не можуть змиритися з тим, що я у своїх обсерваціях забуваю оглянути “кращу газету всіх аграріїв”, яка поволеньку перетворилася на додаток до перемишлянської районної рептильки “Галицький шлях”. А що в селах змушують іно учителів цю газету передплачувати, то чимало спраглих читачів її в очі не видить. Читачам видається, що я забув про “УШ” відразу після виїзду пана Базіва в Канаду. Але насправді я регулярно переглядаю сесю... гм... газету. Правда, якось окові зовсім нема за що зачепитися. Родина Базівих перетворилася на канадійських кореспондентів і тільки-но й робить, що шкробає реляції про тамтешнє розкішне життя.

Але ось в одному з недавніх номерів “чи не головним матеріалом виявився трилер “Смертельні переслідувачі. . . гусей”, у якому в жахливих тонах розповідається, як у рідному селі пана редактора “УШ” Лагодові рій бджіл закусав до смерті кількох гусей”, – пишуть мені стурбовані читачі. Наведено вражаючі подробиці, де зі смаком описується, як то бджоли жерли бідних гусей, аж пір’я летіло. До речі, підписано цей суперцікавий для обласної газети опус кобітячим іменем. Подейкують, що то дочка пана редактора. Але що тут дивуватися? Коли нема більше про що писати, то й гусяче побоїще — вартісна тема.

Дискусії

Пан Євген Печериця жаліється мені в листі, жи його злість пече, бо я пані Євгенію Лещук, котра шкробає вірші на ружні трафунки, образив, назвавши її “цьоця”. Не бачу тут жадної образи, бо тоті римовані агітки нічого спільного з поезією не мають. Такі собі народні римованки.
Тим часом єнчий читач прислав з того самого приводу власного вершика.

Юзьо Обсерватор
Такий собі пан,
Львівський гладіатор
Серед слів і дам.
Через свої призми
Пропускає все,
Доводить до кризи
Питання ясне.
То щипа Татуська,
Рухає цьоток,
Видно, його бузька —
Сестричка пліток.
Знаний Обдуратор —
Автор і писун,
Вмілий комбінатор –
Сіє радше сум.

Підписався автор псевдом Кульпарківський пан, що, очевидно, має свідчити не тільки про місцеперебування автора, а й про його безнадійний душевний стан.

Та вернімося до листа пана Печериці, який гаряче протестує проти моїх уподобань до так званих “польських” магнатів. Хоча вони не були насправді поляками, і Єремія Вишневецький, за свідченням сучасників, ніколи так і не навчився правильної польської вимови.

Відкараскуючись від магнатів, князів і графів, прирікаємо себе на виховання менталітету суто мужицької нації. У такому випадку будемо виглядати для Європи неабиякими оригіналами, бо всі інші народи, які тривалий час були під чужим пануванням і чия еліта асимілювалася, від своїх магнатів не відмовляються. Не роблять цього ні словаки, ні білоруси, ні фіни, ні прибалтійці. А такі тихенькі білоруси видають книги, у яких славлять українських (зокрема князів Острозьких), литовських і польських магнатів як своїх великих героїв.

А як відмовитися від Лянцкоронських, якщо одним із перших гетьманів був лицар Предслав Лянцкоронський? Магнатами були і такі славні козацькі ватаги, як Байда-Вишневецький і Претвич.
Однодумцем пана Печериці щодо українських магнатів є й читач Тарас Олійник, 28 років, який вважає їх за поляків, звинувачуючи у зраді своєму народові. Але він забуває, що магнати всюди так себе поводили. Хіба російські дворяни не відреклися від народу, воліючи розмовляти французькою? Те саме чинила й польська шляхта наприкінці 18 – на початку 19 століть.

Тим часом сувора правда історії свідчить про те, що козаки зневажали простолюд набагато сильніше, аніж магнати. Бо в той час, як магнати боронили своїх підданих від татарських набігів, козаки частенько заплющували очі на брання ясиру, а ще частіше й самі займалися по-теперішньому рекетом, грабуючи села та маєтки. Досить лише поцікавитися, чим розраховувався Хмельницький із татарами.

POSTUP - ПОСТУП



ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Медиків усе ж не заарештували
·У НОМЕРІ
·Провінційний стиль "Львівської слави"
·Палестинці жадають помсти

ПОГЛЯД
·На вас телевізор впливає?
·гріх занедбання

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Політична "справа лікарів"
·В очікуванні страйку
·ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
·Провінційний стиль "Львівської слави"
·"Дзиґа" святкувала потемки

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Відкритий лист до слідства
·Триває суд над Жердицьким

ПОСТУП У СВІТ
·Відставка віце-прем'єра Іраку
·Фатальна посадка на автотрасі
·Україна знову в центрі уваги ПАРЄ
·Палестинці жадають помсти
·Афганські біженці в нікуди
·СВІТООГЛЯД

ДАЙДЖЕСТ
·Зброярі зі спецслужб

АРТ-ПОСТУП
·Свобода творити чи померти у Львові?

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
·ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

ПОСТУП КОМП"ЮТЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
·Новий монстрик від дядька Білла: купа галасу навколо дрібниць
·Перший російський VDSL-міст
·увага!
·зворотний зв'язок

ЮРИДИЧНИЙ ПОСТУП
·хроніка
·Суди "знемагають" від автопорушників
·Прокуратура продовжує гальмувати приватизацію житла
·Канал постачання "екстезі" прикрито
·Пийте, люди, коньячок - будете... в лікарні

КІНОПОСТУП
·Розкрадачі культу
·Зазіхання на моральний кодекс
·Анжеліна Джолі любить оголену істину
·Жодної влади чоловікам

ТУРИЗМ У ПОСТУПІ
·Що таке відпочинок?

СПОРТ-ПОСТУП
·У Туреччину - без найкращих
·Безглузда смерть Сергія Перхуна
·На вирішальний бій до Мінська
·спорт-бліц

ПОСТ-FACTUM
·у п'ятницю в поступі
·календар
·Гаррісон купив будинок у Швейцарії
·Львів чекає