гріх занедбання
ПАВЛІВ
Приблизно в ці дні 10 років тому вийшло перше число газети “Post-Поступ”. До сьогодні мене мучать сумніви, чи ми його “переросли”, чи занедбали – цей “найвадливіший” в моєму житті творчий проект?
Найціннішим було середовище, яке утворилося навколо “Post-Поступу”. Середовище, у якому ми віднайшли свою понаднаціональну вітчизну, як сказав колись Богдан Осадчук про середовище паризької “Культури”. Вітчизну в тому високому розумінні, як про неї писав гуру польської інтелектуальної опозиції Ян Юзеф Ліпський: “Світ цінностей, з котрого треба дивитися на проблему батьківщини, – це перш за все, хоч і не виключно, світ цінностей моральних”. Так, стосунки в цьому середовищі базувалися на загальнолюдських духовних чи моральних цінностях, незважаючи на всю “аморальність” наших текстів і вчинків (з погляду посполитого міщанина чи селюка). Цієї системи цінностей, а точніше – середовища, яке б їх сповідувало, мабуть, найбільше бракувало і бракує в усіх подальших творчих, а часом і життєвих “проектах”. Якщо людині й не вистачає в житті чогось постійного, то власне духовних цінностей.
Духовні цінності протягом тривалості “цивілізацій” не змінюються. Може змінюватися їх інтерпретація. Головною нашою цінністю довший час є індивідуальна свобода – свобода не лише від експлуататорів, але й від комплексів, упереджень, стереотипів тощо. Змінюються лише люди чи “твори”, які нам це втлумачують.
В останньому десятилітті серед таких творів я б вирізнив повісті Юрія Андруховича (“Рекреації”) та Юрія Винничука (“Щоденники Роксоляни”), театральні вистави Романа Віктюка, Андрія Жолдака та львівського “Молодіжного” театру, художні дійства Володимира Кауфмана й Ігоря Подольчака, музику “ВВ” чи “Братів Гадюкіних”. Насправді їх значно більше. Люди в провінціях, які ніколи не бачили вистав Віктюка чи Жолдака, не читали Андруховича, не були на концертах “ВВ”, чули й бачили когось із місцевих “авангардистів”. Тому, наприклад, для Івано-Франківська знаком-символом такої культури може бути зовсім не Андрухович, а мало кому відомий Славко Довган – місцевий поет і перфоменсист: “Не від того я помру, що на світі буде война, а від того, що вона мого вірша не достойна”.
Серед засобів масової інформації функцію “усвідомлення” суспільству актуальності певних цінностей відіграв, без сумніву, “Post-Поступ”. У цьому розумінні він став всеукраїнським явищем, незважаючи на своє львівське походження.
Треба сказати, що загальнолюдські цінності в нас існували завжди. Хіба при “совєтах” ми кохали дівчат за те, що вони були добрими комсомолками чи націоналістками? Хіба в друзі ми обирали собі тих, хто був вірним ленінцем чи затятим бандерівцем? “Совок” розвалили зовсім не “політичні дисиденти”, а переважна більшість людей, котрі загальнолюдські цінності ставили понад штучні радянські. Останні зникли разом із Радянським Союзом, а ті, хто ще їх “оберігає”, – це примітивні особи, нарівні з “онаністами”: цінувати те, чого не існує, – непростиме фантазерство.
Окремих національних цінностей також не існує, бо повага до свого походження, мови, традиції належить до когорти загальнолюдських. Вирізнення – банальний націоналізм. Проблема усвідомлення загальнолюдських цінностей полягає в тому, що вони не приходять зі зміною “системи”: вони в нас або є, або їх немає. Загальнолюдські цінності не можна здобути раз і назавжди, а потрібно плекати в собі щодня за будь-яких обставин. Їх потрібно здобувати щомиті, як кохану людину, доводити їй свою вірність постійно. Просто ми колись оберігали цінності від псевдосоціалізму, а тепер необхідно їх оберігати від дикого капіталізму. І так буде завжди.
На життєвому шляху кожного з нас не раз виникають спокуси, які підказують у певні моменти відмовитися від якихось цінностей: одного разу любов не виправдає надію, а надія не породить віру; рівність не завжди погоджуватиметься зі свободою, а свободу обтяжуватиме братерство тощо. Часом видається, що можна було б відмовитися, наприклад, від волі в обмін на добробут – і це є найбільшою спокусою. Бо той, хто володітиме твоєю волею, той і визначатиме схему твоїх взаємин зі світом, з іншими людьми.
Думаючи сьогодні про своїх товаришів, які творили осердя тієї легендарної вже газети, я із сатисфакцією констатую, що майже всі ми залишилися людьми, які можуть не соромитися власної біографії. А отже, не все так сумно “у Датському королівстві”.
Володимир Павлів, Варшава
|
|
