полеміка
З Володимиром Костирком
Укотре зустрічаю у “Поступі” карикатури Володимира Костирка, які протиставляють цнотливу “європейськість” галичан занапащеній українськості “східняків”. Крім них, на другій сторінці газети за 17 серпня 2001р. шестеро більш-менш відомих осіб відповідали на запитання, чому це Галичина “займає ту нішу, яку займає, а не ту, яку могла б зайняти”.
Що ж, галицькій ментальності притаманний месіанізм, який розвинувся у напрямку засвоєння міфу про “український П’ємонт”, а через нього — до переконання, що саме галичани є “расовими” українцями, натомість наддніпрянці — лише “східняки”, тобто українці “другого сорту” (за словами В.Костирка, “українці, які мешкають за Збручем, є малоросами”).
Схильність галичан до наголосу на власних регіональних особливостях заслуговує схвалення. Утім, регіоналізм притаманний і усім іншим українським краям (зауважмо, як і іспанським, німецьким, польським, чеським і т.д.), хоч ніде він не має такої усвідомленої традиції (за винятком, можливо, Одеси). Врешті, й останні праці провідних західних істориків вказують на те, що невдовзі історія Європи переписуватиметься наново — цього разу як історія регіонів. Інша річ, коли ця тенденція набирає ознак ущемлення інших.
Отож, Костиркові уявлення про цнотливу “європейськість” галичан, м’яко кажучи, перебільшені. Бо малороси були і є не тільки на Сході, а й у самій столиці “українського П’ємонту”. Досить пройтися львівськими вулицями, щоб переконатися, що близько половини мешканців сучасного Львова спілкується російською. І більшість із них — таки галичани. Особливо це характерне для підлітків.
Ігоря Білозіра убито не в Сімферополі. І якщо галичанин виправдовуватиметься, що його вбивці — “москалі” (В.Костирко б, мабуть, сказав, “східняки”), то факт залишається фактом: ні в Києві, ні в Херсонській області (звідкіля я нещодавно повернувся) російська попса (причому її найпримітивніші зразки) не має такого поширення, як у Львові. І коли я просив на пляжі бармена включити іншу FM-хвилю, то він не вступав у дискусію, як це зазвичай роблять “расові” галицькі тітки у львівських кав’ярнях, а мовчки виконував моє прохання.
А тепер трішечки історії. Навіть школяреві відомо, що в Галичині проєвропейську орієнтацію започаткував проукраїнський Маркіян Шашкевич. І лише фахівці знають, що його сучасник Денис Зубрицький (перший галицько-український історик) заклав підстави москвофільства. Проросійська орієнтація переважала принаймні до 1890р. У той час не один галицький “європеєць” заздрим око дивився на зросійщену Білорусь (див. працю одного з найавторитетніших галицьких малоросів Миколая Антоневича “История Белой Руси и белороссы”, Львів, 1908).
І коли славетний канцлер Німеччини князь Отто Бісмарк, погрожуючи Російській імперії, підніс ідею “Київського королівства”, то галицькі малороси зібрали в 1892 р. у Львові п’ятитисячне віче під гаслом “До королевства украинского не допустим!” Вакханалії галицьких малоросів не на жарт стривожили австрійський уряд і польських політиків, які в цій ситуації вирішили підтримати проект “українського П’ємонту” по-єзуїтськи далекоглядного київського професора Володимира Антоновича.
Так завдяки державній підтримці проукраїнського нурту (до 1890р. — порівняно нечисельного) ситуація поступово змінилася на шкоду малоросам, особливо — після впровадження у 1892 р. у систему державної освіти українського фонетичного правопису і прибуття до Львова в 1894 р. М. Грушевського (детальніше див. мою книгу “Польсько-українська угода 1890-1894рр.”, Львів, 2000). До речі, чудовим мистецьким втіленням політичних нуртів тієї доби є один з найкрасивіших пам’ятників Личаківського цвинтаря, а саме монумент на могилі Володимира Барвінського: постать жінки символізує Україну, яка несе хлопчикові-Галичині полум’я національної свідомості.
Хоча політичний вплив галицькі малороси остаточно втратили разом із загибеллю царату, тим не менше на побутовому рівні рудименти москвофільства збереглися краще, особливо популярність російських пісень серед селянства. Ця тенденція іноді набирала неймовірних форм: так, упівська пісня “Лента за лентою набої подавай...”, що виконується Тарасом Чубаєм, має музичний супровід сталінського маршу “Конница Буденного”).
Послідовність окремих галицьких малоросів здатна шокувати. Наприклад, “душа русских галичан” міжвоєнної доби Василь Ваврик (1889-1970) добровольцем воював у ... армії генерала Денікіна!
Свого часу Київ відтягував Львів від Москви, а не навпаки. У цьому й полягав геніальний задум В. Антоновича, котрий спритно скерував галицький месіанізм у русло Соборної України.
Безперечно, настрої В. Костирка також породжені ностальгією за часами, коли Львів не був провінційним містом, у яке він перетворився за десять років Незалежності. Але не варто заламувати руки. Процес цей закономірний: те саме відбулося з польським Львовом після 1918р., як і з властивим П’ємонтом після утворення Італійського королівства.
Галичани полюбляють говорити про недоліки “східняків” і ніколи — про свої власні. Але спробуймо бути об’єктивними. Сила, а водночас і слабкість Галичини полягає у тому, що вона здатна продукувати, за влучним окресленням Миколи Шлемкевича, “організовану пересіч” (“ми, галичани, це не плем’я геніїв і героїв, але плем’я організованої пересічі. І в цьому наша сила”). Натомість сила і слабкість Наддніпрянщини — в анархічній пасіонарності. Бо всі без винятку галицькі пророки — “східняки” (Т. Шевченко, В. Антонович, його антипод М. Драгоманов, Д, Донцов, В. Чорновіл), які однак не знаходили істотної підтримки у своїх краях. Найкраще це соборне розмаїття можна простежити на прикладі творчості двох найбільших наших письменників. “У Шевченка є щось від спонтанного вибуху гарячого гейзера з глибин української душі, — читаємо у М.Шлемкевича, — легкість із Божої ласки і неперевершена сила вислову одночасно. Є в тій легкості близина від серця до слова, яку ми подивляли у промовців Східної України в революційні роки і яка особливо рідка серед галичан, де слово тяжко народжується, переходячи дорогою через мозок.
Інший образ маємо, коли поглянемо на творчі верхи Галичини. Іван Франко, Василь Стефаник. В обох нічого від тієї природної легкості. Навпаки, маємо враження праці долотом у твердому матеріалі... Це галицький стиль” (М.Шлемкевич. Галичанство. Львів, 1998. С.61-62).
На мій погляд, український проект був би неможливий без галицького партикуляризму, як і галицький партикуляризм, позбавлений наддніпрянських впливів, був би приречений на розчинення навіть не в польському, а в російському морі.
А може, слід просто відмовитися від усієї цієї замішаної на меншовартості примарної мегаломанії і, сказати собі: ми не нащадки єгипетських фараонів, й Ісус Христос, як і Христофор Колумб, не були українцями, і співаємо ми не найкраще в світі, і мова наша не найсолов’їніша, і взагалі ми — другорядний, як і всі інші, європейський народ. І СКАЗАТИ ЦЕ З ГОРДІСТЮ.
Ігор Чорновол
|
|
