Лідія Шімкутє: Розчарування бути поетом
ВІДЛУННЯ
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Притиснутий до давно несідланої спини літа летиш уздовж мурів середсерпневих днів, порослих гарячою травою, щоразу “милячи” напрямки, замикаєш урешті коло, правильне й невідворотне, як сонцестояння. Усередині такого кола — також щось кругле, розбудована точка, столик, уже прибраний, але ще не заставлений черговою колекцією кав і посрібленого причандалля, укритий склом, що відбиває небо і прокладені в ньому маршрути хмар і голубів. Відлучившись від одного з товариств, тих різномовних мандрівних зграйок, серед яких у літні дні ризикують загубитися достойні львівські аборигени, я раптом опинився в центрі всіх кіл — біля незаставленого столика кав’ярні, оточеного триособовим чеканням. І був представлений сивій жінці. А може, представився сам. Спробував дібрати якусь жартівливу самоназву — на кшталт aboriginal poet — так собі, аби не порпатися довго в кишені. З’ясувалося, що сива жінка, яка тоді запам’яталася мені чомусь передовсім як відображення у склі, — то Лідія Шімкутє, уродженка Литви, мешканка Австралії, поетка.
За хвилину мене знову поглинув мініатюрний львівський вавилон, і під час одного з виринань, значно пізніше, я таки знову зустрів її (цього разу — вже не випадково) — на її скромно заанонсованому персональному “Дні смаку” в “Ляльці”. Спочатку — за столиком, у темряві, що відтіняла її сивину, потім — у колі рожевого світла, серед фужерів і мікрофонів. У фокусі — троє: вона, Лідія Шімкутє; Назар Гончар, ініціатор цього дійства, медіатор, конферансьє; Беатріче Белявців, перекладачка з литовської. У залі ще — Галина Киван, яка спільно з Назаром Гончарем переклала англомовні поезії Лідії Шімкутє.
“Бачу поля Литви, що вигоріли/ і я мов на полях Австралії/ як додому дорогу знайти?”
Переживши табори Ді-Пі та депортації, це фатальне замішання географії, починаєш цінувати вагу, вкладаєш в осереддя всіх речей свинцеві знаки мовчання. Поетичні мініатюри, ці верліброві хайку кінця віків, зібрані в трьох книжках Лідії Шімкутє: “Простори тиші”, “Білі тіні”, “Вітер і коріння”. Повні тиші, себто відкриті, розімкнені на тишу, позначені побоюванням пере-коментувати, за-говорити переживання. Вони — як берегові вогні, що їх щовечора запалюють, аби такі ж, як і ми, спізнілі мореплавці не осіли на мілинах. Лаконічні світляні точки, що радше відтінюють довколишню сутінь, аніж її освітлюють. “Це елементарна поезія, напочатку здається навіть, що це не-поезія” (Н. Гончар). Поезія недовіри до слова, якщо тільки це можливо. Поезія, розчарована у власній природі. Пластика, що, знерухомівши, пробує описати себе; намагання “танцювати архітектуру”. “Те, що переслідує мене, — то розчарування бути поетом. Вести цю війну з невимовним насправді означає нескінченно тертися об його межу, не сміючи ступити на його територію”, — каже Лідія Шімкутє.
“В тишу замикаю свої слова/ В тиші/ Приймаю твоє тіло// Разом ми стаємо/ Тишею”.
“Щоб не словами говорити/ А очима й плоттю/ Так щоб у поєднанні// Не було місця для обіцянок”.
Наш рух у часі — як пересування вгору рікою: щораз менше тихих заплав, щораз швидша течія, і вутлішими cтають загати слів. Втягуєш у легені прохолоду щораз ближчого джерела: інстинкт повертання, ad uterum. Мовчати — це так само спостерігати за нескінченним поверненням усього, з цього круглого острова посередині буття, де оселяються старці.
“Давай розійдемось/ тихо/ Не запрошуючи слів у свідки// Дай простягнутим рукам/ Залишатись у наших поглядах// Можливо/ якщо зустрінемось// В глибині наших очей/ можемо не знайти/ Того що нас розлучило”.
Лідія Шімкутє — одна з тих, хто приречений існувати одночасно у двох культурах, у їх взаємному відлунні. Свої литовські тексти вона сама перекладає англійською, хоча це й не зовсім переклад, тобто відтворення, а радше пересотворення тексту на ґрунті іншої культури; зрештою, виходять два різні самоцінні тексти. Між якими — напруга ностальгії, цей гіркуватий посмак антифону в акустиці спорожнілого, розчиненого в собі світу. “Ностальгія — це сфера, у якій жодне слово не може почуватися цілком на місці”. Нове коло буття позначається лише віднаходженням нових імен, не менш тимчасових:
“У павутині творення/ ми зустрічаємось і виявляється/ що звуть нас / берег/ вітер/ скрут ріки// карбуємо свій епос/ у дарабах// і тихо йдемо/ по водах невідворотних”.
Читання литовською відкриває приховану, дуже потужну, глуху пульсацію, як аритмія підземних джерел чи крива хода прибою, нерівномірне накладання гомонів, що долинають до предвічної вежі спостережень. Ця відстороненість, ця дещо лабораторна акустика — то герметичність і заразом така болісна відкритість, дві парадоксально поєднані в цій поезії риси.
І нарешті, як осяяння, — тут стільки Бога. Хоч я не пригадую (принаймні в тому, що було прочитано) жодного християнського символу, жодного образу, який виразно відсилав би до будь-якої іншої релігії, може, це світіння внутрішнє, простір, що не дозволяє текстові замкнутися, обдаровуючи його перспективою, може, це передовсім етика:
“Я хочу/ Розкрити стиснуті кулаки/ І поглянути на долоні// Так щоб коли ми розлучимось/ Я мала/ Карти милосердя”.
Насамкінець залишається гіркота недопитого зеленого чаю і приємна, дещо сумна безпритульність серед вологої вересневої стерні — розчарування мандрівника, котрий раптово усвідомлює, що насправді неможливо повернутися до місць, які одного разу залишив, бо існують вони лише в пам’яті. Розчарування поета, приреченого довіку шукати єдине невловиме слово, яке б нарешті змогло пропустити крізь себе цю велику ріку ностальгії. Розчарування бути поетом.
“...Я світло/ що мандрує крізь простір/ я дерево/ що розгалужується в невідоме/ я хвиля/ що ніколи не дістається берега/ я обрій/ що не знає своїх меж/ я світ/ що нікому не належить”.
|
|
