Театр у Львові - моральний імператив
|
Сьогодні у театрі ім. Л. Курбаса відбудеться прес-конференція, на якій художній керівник одного з найповажніших українських театральних колективів сучасності Володимир Кучинський розповість про реакцію громадськості й державних чиновників на акцію протесту, яку розпочали актори 14 серпня естафетою голодування.
— Повідомляючи про акцію театру ім. Кубраса, ЗМІ вказували її причиною невиплату вже більше року заплатні. За коментарями, які надали “Поступу” працівники відділу мистецтв Львівської міськради, жодної бюджетної заборгованості немає. Отже, чи насправді надходять кошти і чи театр використовує їх за призначенням?
— Кошти надходять щомісяця, так як має бути. Зараз у театрі працює фінансова комісія міської ради і вона може засвідчити, що ці гроші використовуються суто на зарплатню. Фінкомісія до театру не має жодних претензій. Тому мені дивно було читати в газеті слова начальника відділу мистецтв міськради, що дотація йде на якісь інші витpати. Ні, тільки на зарплатню. Але їх не достатньо навіть на зарплатню! 50-60 гривень у місяць людям - хіба це нормально?
— Чи у зв’язку з цим має підстави відділ мистецтв міськради нарікати на неврегульованість штатного розкладу?
У нас у штаті найменша серед театрів Львова кількість осіб. Навіть у театрі “Воскресіння” на 10 одиниць більше, ніж у нас. Цього року ми навіть ішли в відпустку за власний рахунок, щоб решта грошей виплачували тим акторам, які їх украй потребують.
— З усього видно, що міське керівництво культурою не влаштовують ваші “виробничі показники”, зокрема звітність за гастролі по США?
— Дивна ситуація складається: тоді чому ж нас відпустили? Нехай на нас подають до суду, що ми поїхали невідомо куди, і в суді це аргументують! Якби ми могли кудись поїхати без відома нашого директора-розпорядника Юрія Зельцера, у якого працюємо? А він же на службі не в мене, його ж на роботу приймала начальник відділу мистецтв Євстахія Шимчук. Це вона контракт із ним підписувала, а я тоді навіть режисером не числився, а працював у театрі актором. Від мене тільки залежить, щоб театр ставив вистави. І за цей рік ми зробили 4 прем’єри, плюс ще один вечір поезії молодого Тичини, показаний в Америці!
Вистава “Хвала Еросу” за діалогами Платона (проект “Театр українського бароко” у Фонді “Відродження”), прем’єра студії за участю акторів театру вистави “Сніг у Флоренції” за драматичною поемою Ліни Костенко, унікальна співана програма “Како воспоєм”, “Марко Проклятий” за поезією Василя Стуса, — ось наші чотири прем’єри! І це при тому, що театр веде постійну роботу зі студією. І за це нам ніхто не платить! Ми ростимо акторів, займаємося тренінгами, даємо їм відповідну школу і не дістаємо за це жодних коштів. Ми випустили зі студійцями дві вистави. І я не знаю, за якими критеріями чиновники оцінюють нашу роботу?
З одного боку, міський голова, заввідділом мистецтв міськради і начальник обласного управління культури захоплюються нашими виставами — чуємо від них масу гратуляцій. Я не маю від них жодних свідчень, що вони не задоволені адміністрацією нашого театру. А з іншого боку — такий незрозумілий розподіл дотацій (і це при словах, що театру треба допомогти!)...
— Тобто йдеться про нерівномірний розподіл коштів між тими двома театрами, які є в підпорядкуванні міста?
— Так, фінансисти засвідчили, що є суттєва різниця у розмірі цих дотацій. Але був один випадок, який змушує вважати, що цей розподіл є свавільним. Півроку тому, коли після випуску прем’єри “Сніг у Флоренції” я відпустив акторів основного складу, прийшла Стася Шимчук з пропозицією зробити вечір поезії одного письменника. Я попросив лишити його книжки, щоб актори вибрали, що їм сподобається (бо я вже компоную з того тексту, що з них проростає і промовляє, щоб це було достойно). Тоді ж я сказав, що актори основного складу готуються до гастрольної поїздки. На це пані Стася почала якось дуже дивно реагувати: “А як я інакше буду вам аргументувати збільшення дотацій! От ви ще побачите своє фінансування!” Не знаю, з чим був пов’язаний цей емоційних зрив, адже я не відмовлявся підготувати цей вечір, та й до нашого театру вона звернулася тільки тому, що ми читаємо поезію професійно. Тепер, коли ми знаємо, як розподілено суми дотацій між двома міськими театрами, це виглядає помстою і свавіллям. І з реакції Стасі Шимчук, коли ми із Зельцером ходили до неї минулого тижня, з її аргументів, з характеру “наїздів”, з криків, що супроводжувалися шпурлянням якихось предметів, я зрозумів, що справа нечиста.
— Ви й дотепер не маєте прозорої картини, як розподілено кошти між двома театрами?
— Так, усе тримається в таємниці, документів нам ніхто не дає, про якісь критерії ніхто нічого не говорить. У нас у статуті вказані основні пункти діяльності: випуск вистав, студія, методологічна робота. Ми такий театр, і таким нас треба сприймати. Коли місто брало театр ім. Курбаса з обласного підпорядкування, то не міняло його статуту, значить погоджувалося його фінансувати таким , яким він є. І коли мені вручали премію ім. Стуса, то Богдан Ступка підписав лист до міськради про те, яку особливу цінність становить саме цей театр і що йому потрібне всіляке сприяння, щоб його робота не припинялася. Та навіть коли ми були в обласному підпорядкуванні за Мазурика, ми кожних півроку бачили всі цифри: який театр яку дотацію має на кожен свій квиток! Тоді було видно, де творчі здобутки, а де фінансові. Тепер же все оповите мороком.
— Акція курбасівців задумувалася для привернення уваги на захист національної культури в Україні. На яку реакцію ви наштовхнулися?
— Прикро, але навіть не всі наші колеги зрозуміли, чого ми прагнемо. Не йдеться про якісь шкурні інтереси. Просто ситуація з фінансуваннм театру ім. Курбаса є показником того, як держава ставиться до театрів зокрема і до культури загалом. Коли чесно, то я був здивований реакцією Стасі Шимчук на голодування акторів під час нашого візиту до міськради. Адже колись, коли подібну акцію організовував міський відділ мистецтв, ми всі разом ходили під стіни обласної ради вимагати збільшення дотацій для міських закладів культури. Чи не цю дотацію поділили таким свавільним чином? Гірко усвідомлювати, що нас просто використали.
—Чи можлива, на вашу думку ,— а коли так, то в яких формах, — співпраця вашого театру та відділу мистецтв міськради?
— Ми ніколи не відмовлялися від пропозицій узяти участь у якихось загальноміських акціях. Театр показував свою виставу за поезією Б.-І. Антонича в рамках міських святкувань. Ми залюбки запропонували б й інші наші вистави для внесення їх тдо якихось загальних програм. Але коли приходить чиновник і каже: “От за два тижні День міста, а той театр, який першим мав пропозицію робити масове дійство, поїхав на фестиваль, то може ви щось зробите? Ми заплатимо!” — я цього не розумію. Бо, по-перше, не можна давати держзамовлення одному, а потім перекидати його на нас, ламаючи всі наші плани, не зважаючи на те, що ми готуємо прем’єру і вкрай завантажені. Це вже не планове держзамовлення, про яке знаєш заздалегідь, а якийсь аврал, халтура. По-друге, моїм життєвим кредо є відкидання будь-якої халтури і вимога високого професіоналізму в роботі, саме тому нас люблять і цінують. Це не значить, що я зневажаю вуличні дійства. Ні, я також мрію зробити гарний карнавал, але все мусить бути підготовлено фахово. Наш театр є методологічним центром плекання актора. Якщо місту не потрібен такий театр, то нехай це буде сказано відкрито, і я наступного ж дня, подякувавши, що нас тут десять років терпіли, подамся туди, де такий театр буде бажаним. Зрештою, я давно міг виїхати до Києва, Харкова чи за кордон — проблем немає! Але мені залежить саме на Львові. Бо розходиться о те, чи потрібен такий театр саме цьому місту. Коли ні, то всілякі розмови про підтримку і захист культури — порожні. Не можна дотацією примушувати митців на якісь недостойні вчинки, на плазування перед владою, продавання себе. Зрештою, цвяхи забивати можна і скрипкою, але чи варто для цього застосовувати такий тонкий інструмент. З театром - аналогічно.
А співпраця між владою і театром можлива і дуже бажана. Для мене театр у Львові — це той моральний імператив, який існує всередині мене, я підпорядкував йому усе своє життя, відмовившись від решти пропозицій. Влада повинна зрозуміти, що культура (справжня, а не її масовий ерзац) — це єдине, чим ми можемо бути цікаві іншим країнам.
|
|
