буденна мізантропія
БОНДАРЕНКО
З певного часу я помітив, що перестаю любити людей. Тобто не всіх, а лише частину. Хоча вона і становить 95% населення. За соціологічними даними, стільки людей намагаються бути “такими, як усі”. І лише 5% знаходять у собі сміливість і намагаються бути оригінальними. Ці “революціонери” щодня роблять спроби епатування “благопристойної” публіки. Вони не бояться кидати виклик суспільству, але найчастіше суспільство боїться прийняти цей виклик. Як правило, це дуже важкі й егоїстичні люди, наїжачені та підозрілі. Вони приходять у цей світ із широко розплющеними очима, але життя жорстоко їх обламує. Люди із середовища 5% із часом виробляють імунітет до думки оточуючих. У них виростають голки, кігті, зуби та панцирі. Очі при цьому залишаються відкритими, а обличчя – усміхненими. Ці люди вміють радіти життю. Ці люди знають смак життя. Ці люди вміють жити на 100 % без забобонів і пересторог. Життя їхнє, як правило, коротке, але 30 років такого життя є прекраснішим за тихе і малопомітне скніння людини, про яку згадують лише тому, що вона відзначила 100-річний ювілей.
Словом, я люблю цих людей і захоплююся ними, цими 5% населення. Завдяки їм людство розвивається. Завдяки тому, що ці люди ще є, Бог, напевне, не наслав на Землю чергового потопу чи ще якогось стихійного лиха (хоча цих 5% неодноразово порушують заповіді і часто живуть не в ладах із Церквою). Без цих 5% людство не мало б права на існування...
...Зі своєю знайомою я люблю сидіти за столиком біля одного з барів на київському Подолі.
Годинами цідити куантро чи текілу і спостерігати за людьми. Вулицями йдуть переважно представники 95% населення. Це магічне число – 95 – світиться на їх обличчях і в їх очах, як тавро. Воно світиться у їх постатях, у манерах, у розмові. Вони намагаються бути однаковими, бояться виділитися, зробити “не так, як усі”. А що, коли помітять? Піддадуть моральному осуду? Засумніваються в моїй цивілізованості?
Пройшла вродлива молода дівчина з відсутнім поглядом. “Що ти про неї думаєш?” – запитує моя співрозмовниця. “Що я про неї думаю? Бідне дівча перебуває в пошуках свого принца. Принц приходить до неї кожного вечора, розповідає банальні і старі анекдоти, але їй вони видаються надзвичайно дотепними і цікавими, а принц – найрозумнішим з-поміж людей. Дівчина мріє пошвидше вийти заміж: якщо вона не вийде заміж до 18 років, то буде вважати себе старою дівою. Мріє народити двох, а може, трьох-чотирьох дітей. Хоче любити свого принца вічно... Так, вона вийде заміж, народить дитину. Згодом – другу. Її принц перестане розповідати анекдоти, зрештою, вони їй самій обриднуть. Її думки будуть кружляти між кількома характерними точками: потрібно приготувати незмінні “катлєти з макаронамі”, потрібно сходити на барахолку і купити щось дешеве та “до зарплати тиждень, а Людка не віддає десятку”. Вечорами принц приходитиме п’яний і битиме її. На роботі вона спробує зав’язати роман з іншим принцом: триматиме це в таємниці, але всі співробітниці із захопленням стежитимуть за романом, як за мексиканською мелодрамою. Оскільки у ставленні до принців буде вироблено певне кліше, то другий нічим не буде кращим за першого. Він також питиме і битиме. За рік вона повчатиме всіх довкола (у тому числі і свою доньку, якщо вона в неї буде), що всі чоловіки – “зволочі і казли”. Її дитина ростиме і матиме всі шанси повторити долю матері”. “Жорстоко”, – сказала моя співбесідниця. “Але ж так живе більшість, навіть не задумуючись, у якій гидоті вона живе!” – сказав я. – “Ти не любиш людей...” – “Та ні ж бо... Чому їх не любити? Вони – чудовий електорат. Вибирають собі Кучму або справно голосують на референдумі”. – “Не треба про політику...”
“А що ти думаєш про цього чоловіка?” – запитав її я. “Нічого особливого. Його очі подібні на очі кота... Можливо, саме зараз він придумує, яку брехню сказати жінці і чим пояснити свою добову відсутність вдома. А вдома на нього чекає риба під шубою або олів’є, суп-харчо і смажена риба з пюре. Жінка старалася, як могла. І навіть думала, що сьогодні разом вони десь сходять. Наприклад, до сусідів, де також будуть їсти олів’є та рибу і пити дешеву горілку. Вечір буде закінчено грою в карти...”
Вона раптом зупинилася. Назустріч їй ішов непоказний молодий чоловік, у очах якого грали веселі іскри. Обличчя його було негарним, але по-своєму прекрасним – бувають такі парадокси. Він ішов гордо та рівно, не боячись дивитися в очі зустрічним людям. Вона його провела мовчазним поглядом, а потім захоплено і з якимось сумом промовила: “П’ять відсотків...”
...Як тут не станеш послідовником Ніцше? ...Як тут не повіриш в донцовську теорію “порядкуючої волі ініціативної меншості”? ...Як тут не перестанеш вірити в демократію?
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
