ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Море
Нинішнього літа чимало людей, котрі поїхали в Крим, були настільки ошелешені цінами, що, не добувши терміну відпустки, міняли квитки і втікали назад. Рускій бізнес полягає в тому, аби урвати вже, відразу, і побільше, а завтра – хай хоч потоп. І рвуть. Піднімають ціни до безглуздя, приватизують пансіонати, пляжі і просто дикий берег, що важко навіть знайти місце, де розіп’ясти намет.
Тут, у Болгарії, зустрічалися люди, котрі, побувавши в Криму і стративши за кілька днів гроші, розраховані на двадцять днів, мусили вириватися з пастки. Болгарські ціни видавалися їм манною небесною. Звичайно, і в Болгарії можна знайти дорогі й неприступні курорти для “не нових” українців, куди їдуть відпочивати німці та чехи, як-от: Албена, Золоті Піски, Сонячний Берег, Несебр. Але на противагу їм є також багато місцин, де відпочинок собі здатні зафундувати ті, кому Крим не по кишені.
І от я думаю собі, чому в нас усе, як не в людей? Деінде, навіть на Адріятиці, існують одні курорти для багачів, інші — для людей негрошовитих. І на останніх не піднімають цін, нема потреби, багачі та звьозди украінскай естради все одно туди не поїдуть — непрестижно. Те саме в Туреччині. В Болгарії пляжі Кранево й Албени поруч, а ціни — зовсім різні. Та багатий німець ніколи собі не дозволить перейтися сто метрів далі на краневський базар за персиками, що коштують півдоляра. Він купить за три в Албені з естетично оформленої ятки. І не сяде в краневській кнайпі цмулити пляшку вина за півтора доляра, а вип’є те саме вино в Албені, але вже за шість-сім долярів.
Тому й не вважається, що дешевші курорти збивають ціни багатшим. Тим часом у нас ціни контролює рекет і забороняє їх опускати. Ми продовжуємо жити за законами кримінальної держави.
Пляжі на дорогих курортах значно чистіші, а все, що дешеве, розслабляє. Ось перед нами розтаборилося сімейство поляків. Галдять, галайкають, хляють пиво, “бички” гасять просто в пісок, туди ж випльовують кісточки фруктів і кавунів. Галичани дивляться на них, як на дикунів. І мушу сказати, не без задоволення.
— Дивисі, Ганю, дивисі на тих-во Фраників! — киває головою в їхній бік старший пан. — І вони ше називають себе культурною нацією! Бігме, піду їм скажу, жи то не хлів, а пляж!
— Та перестань, воно ті тре?
— Піду всьо їм вповім за їхню культуру. Дивисі, кілько пива вдули, а ше ані їден до кльозету не пішов. Як то можливе?
— Нашо їм до кльозету ходити, як мают перед собов один великий кльозет?
— Власне! А я їм скажу! Я їм скажу, яка вони Європа! Мазури зачухані!
І тут, як на замовлення спраглого сатисфакції галицького серденька, поляки стали голосно лаятися: “Курва! Я то пєрдолє! Я то пєпше! Срам на то!” І ще два десятки разів: “Курва!” Старший пан від подиву рота роззявив, очі загорілися тріюмфальним вогнем — ось вам справжнє обличчя Польщі! Маєте! І його радісні очі ловили такі самі радісні погляди інших галичан і їхні зловтішні посмішки.
— І то при дітях! — обурився старший пан на весь голос. — Ніц не мают виховання, а нас хтіли виховувати! Зараз я їм скажу!
— Ей, дай си спокій, — розморено простогнала Ганя, підставляючи сонцю свої моцні терплячі плечі.
Старший пан незадоволено посопів носом, накрив голову газетою і теж закуняв. Спека робить своє — не до сварок.
Надвечір поляки забралися, лишивши по собі порожні пластикові пляшки, пакети, обгортки з морозива і купу недопалків. Збираємося й ми. Юльця зазирає в пакет зі сміттям, куди вона дбайливо складала всі кісточки й огризки цілоденного пляжування, і тоном вчительки математики запитує:
— А де кісточка з персика?
— Яка кісточка з персика?
— Ми з’їли шість персиків, а кісточок іно п’ять. Ти одну запорпав у пісок?
Минулого року я й справді взяв такий гріх на душу і запорпав кісточку в пісок. Одну-єдину. Усе ж таки — натурпродукт. То вам не “бичок” і не паличка з морозива. Мене було злапано на цьому ганебному вчинку і піддано виховному процесу. Тому я був певен, що жодної кісточки запорпувати в пісок уже ніколи не насмілюся. Хіба би... Але нє, Юльця має гостре око. Ледве вдалося переконати Юльцю, що персиків було-таки п’ять. Хоча я не був певен. Але переконувати вмію.
Увечері галичани з гордо піднятими головами несуть сміття до смітників і їм здається, що весь пляж у таку святкову хвилю не зводить із них очей. Але то тільки здається, бо й більшість болгар, і білорусів, і москалів звикли жити одним днем: дасть Бог дєнь – даст і піщу. Колись мені дідо дохідливо пояснив, чому “піща”: бо як їсти щось живцем, то воно пищить!
Пошта зі Львова
Як то файно, перебуваючи за тисячу кільометрів від дому, отримувати зі Львова газети й листи читачів. І все це завдяки турфірмі “Алголь”. Правда, писати обсервації на пляжі від руки – справа не проста. То Юльці треба напацькати спинку кремом для засмаги, то — після засмаги, то хтось підійте і:
— Йой, пане Юзю! То ви?! Яке щастя! Діти! Діти! Біжіть сюди — одикаво наш Юзьо лежит! А то Юльця? Правдива чоколяда! Ромцю! Клич дзядзя, бо ми Юзя знайшли, най го помацає.
Злітаються дітиська. Нігди не думав, жи діти вподобали мої обсервації. Відчуваю себе пінгвіном у зоопарку. Треба щось говорити, всміхатися, відповідати, вгощатися, кивати, сміятися з найновішого львівського жарту, який я чув ще три роки тому, і ділитися враженнями.
— То так ся пише обсервації? Від руки? Діти, дивіться, як пишуться обсервації. Ромцю, де дзядзьо? Він вмре, як дізнається, жи ми виділи Юзя, а йому не показали! Влодзю, не капай морозивом на газети. Пан Юзьо обсервує львівську пресу. Невже сьвіжа? Пане Льоню! Пані Славцю! Сьвіжа львівська преса!
Газети вмить розхапують.
— Йой, таки сьвіжа! І сьвіжий “Поступ”! То всьо від турфірми “Алголь”? Але то патрійоти! На другий рік їдемо тілько з ними. Даню, не сип піском на папери! Там обсервації. Видиш тоті каракулі? То всьо від руки. О тою во ручкою. Пане Юзю дайте му ручку помацати, бо ся дитина не заспокоїт. Теж обсерватор росте. Мільцю, не клади тоту гидку медузу пані Юльці на плечі. Медуза зимна, пані Юльця розпечена. Пане Юзю, а можна почитати, шо ви там вже нашкробали? Ну хоч кавальчик, га? Ну, капіцюньку! Ми нікому не розкажем. Яка шкода! Йой, дзядзьо вже йде! Не йде — летит! Але то для него радість! Діти, вступітьсі, най дзядзьо потисне Юзьови ґраби. Мільцю, пані Юльця не хоче тої медузи. Забери то свиньство. Фе, як драґлі.
За хвилю я вже в міцних обіймах дзядзя, який задихано починає оповідати трафунок зі свого життя, котрий вартує моїх обсервацій, а він вже збирався писати мені листа, аж ту має мене на живо і може оповісти, бо то дуже смішне, і що я конче пукну зі сміху, коли вислухаю. Я наготовився пукати, але врешті дзядзя відтягують від мене, вирвавши обіцянку прийти до них увечері на вино і смажені каляфйори.
— І мусите нам прочитати обсервації. Ми не заснемо спокійно. Діти, зробіть панові Юзьові і пані Юльці “цьом - па-па”. Даню, не струшуй мокрою рукою пісок з паперів! Та ж то обсервації! Ну, видиш, як ти всьо розпацькав? Пане Юзю, то нічого, жи він вам трохи тото розґвадзяв? Прочитати можна: “Львів’ян в Обзорі сила-силенна...” Йой, то про нас! Але ж ви вредний, пане Юзю! Знаєте, як нам кортить прочитати, і бороните! Мільцю! Ти шо робиш? Ше тілько твоя медуза обсервацій не читала! Дзядзю, не плачте, пан Юзьо прийде до нас в гості. Наш дзядзьо знає купу цікавих історій. Буде вам цілими днями вповідав забездурно. Пані Юльцю, а тота срібна бранзолєтка вам дуже пасує. Купились-те її тут? А за кілько? Та йдіт! Ти чуєш, Михасю? А ти переплатив! Бо люди ся вміют торгувати! А ти, матолку, ніц не годен, навіть такої дурної бранзолєтки купити. Помислити тіко – цілих два доляра переплатили. Мільцю, не облизуй руки після медузи! Де ти її поділа? Під газети сховала? Та ти знаєш, що то за газети? Та то львівські газети! Пане Юзю, ніц ся не журить, на сонці висохне. Всьо — махайте руцями, ввечері на вас чекаємо. Дзядзю, де вас несе? Ми в тамтій стороні.
Я дізнався, жи пан Лубківський заявив на святкуванні свого ювілею: “Життя — то дивна річ. Свого часу Пушкіна виховував Василь Жуковський, а мене — Василь Базів”.
Йой, пане Ромцю, тілько не викликайте нікого на дуель, аби й пан Базів не мав нагоди проректи: “Життя — то дивна річ”.
З інтерв’ю з начальником відділу пасажирських перевезень управління Львівської залізниці нарешті я дізнався, чому залізничні квитки друкуються по-московськи. Виявляється, у всьому винна система продажу квитків “Експрес-2”, яку було розроблено ще за радянських часів. То й що з того? Чимало чого було розроблено ще за радянських часів. Та вся штука в тому, що всесоюзна пуповина й досі не перервана, бо “обчислювальний центр системи міститься в Москві”!!! “За супровід квитків ми платимо Росії чималі гроші”.
Та виявляється, що й “нову систему також включено в систему “Експрес-2”. І хоч нову систему “Експрес-Україна” вже розроблено, але запрацює вона щойно за рік-півтора, і тоді вже можна буде друкувати квитки “і українською, і російською — на бажання пасажира”.
Фантастика! На бажання пасажира! А в Росії на бажання пасажира можна видрукувати квиток татарською чи мордовською мовами? А в Румунії — циганською? Адже циган у Румунії відсотково стільки ж, як у нас росіян.
Якась нещасна система друку квитків — і то залежна від Москви. І вже цілих десять років. Та за такий час можна б уже китайською друкувати. Цікаво тільки, яким чином вдалося вирішити цю проблему в Прибалтиці?
Форум українців
Приїхались-мо додому якраз на свєта. Тільки-но влізли до хати, зразу до телєвізора: шо ся діє в світі? На Спаса нарід святив ябка, а наш Татусько зварював рури нафтопроводу “Одеса – Броди”, бо свєта свєтами, а нафта — свєтіша. І то навіть діяспора розуміла, котра з’їхалася на Форум і розчулено милувалася Татуськом-зварником, втираючи сльози щастя.
Наша діяспора може заплющити очі на все, аби но тільки над Україною майоріли синьо-жовті прапори і лунав гімн “Ще не вмерла”. І немає значення, яка та Україна — тоталітарна, соціалістична, олігархічна чи ще якась. Головне, жи є. А тому вона дружно вітала оплесками всі крилаті фрази нашого Татуська, виголошувані в палаці “Україна”, усі його обіцянки стояти на сторожі державності, незалежності й усього того, що таке миле схорованому серцю кожного щирого патрійота.
“На гадиннику вічьнасті”, — проказує Татусько, і діяспора плескає. І робить вигляд, жи не чує обурених вигуків опозиції. Бо то так файно сидіти си у вишиванках, одне одного фільмувати, аби потім демонструвати на вікенді колєгам: “Дивітьсі, яка то тепер Україна!” І кожен конче хтів що-небудь проректи в мікрофон, і подовше, і так, аби засвідчити свою особисту радість. Але з кожним наступним днем Форуму крісла пустіли, пустопорожні слова зануджували, вивітрювалися. І ніхто не сказав, дивлячись на ситі писки Яворівського і Драча, що вони нічого не зробили для порятунку української культури, української книги. Що вони несуть таку саму відповідальність за змосковщення України, як і комуністи чи олігархи.
Тепер вони всі розповідають нам байки про путч і про те, як вони вибороли незалежність, як недопустили того, аби Москва ввела війська. І всі такі героїчні, всі до одного — пророки. Кого не спитай — ніхто не вірив в успіх ГКЧП. А чому не вірив? Бо в Янаєва руки ся трясли. І кожен про тоті тремтячі руки вповідає так, ніби тілько він один тото помітив.
І Кравчук такий мудрий став! Треба було парлямент розпустити! Я казав! Я попереджав! А Юльчина бабця дивиться на Кравчука в телєвізії і хитає головою:
— Ну, видите? Як був президентом, то в нього і чубчик стояв. А тепер шо? Був кінь та з’їздився.
Диктор УТ-1 Василь Бирзул довго і плутано згадує, як його змусили зачитати відозву гекачепістів. Мовляв, неможливо було відмовитися, хоча він і хотів. А от диктор ОРТ Міткова відмовилася. Диктори литовського телебачення до останньої хвилини вели передачу в захопленому спецназом телецентрі. Їм є що згадати. Вони мали свій героїчний час. Вони бачили танки. У нас пройшло все тихо, як і в Білорусії. І шкода. Бо це трагічним чином відобразилося на подальшій нашій долі.
|
|
