Замість ніг - колеса
ТАБІР
Світлана РУДЄВА
|
на світлині: На інвалідних візочках можна займатися фехтуванням
Світлина Олександра СЕМЕНЮКА
Із 12 по 25 серпня на базі шпиталю для інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи, що у Винниках, проходить табір активної реабілітації інвалідів. Двадцять чотири його учасники з різних областей України, які через травму хребта опинилися в кріслі-візку, протягом цих днів учаться бути самостійними та незалежними від сторонньої допомоги.
“Раніше я навіть ванни сам прийняти не міг, – розповів один з учасників табору. – А вже на сьомий день активної реабілітації навчився робити не тільки це, але й багато інших побутових речей. Я став самостійнішим. І радий, що відтепер моїй сім’ї буде легше”.
Життя в таборі активної реабілітації людині, що завітала до нього на День відкритих дверей, може здатися аж надто активним. Протягом дня всі учасники табору мають три спортивно-практичні заняття (з важкої атлетики, техніки їзди на візку та настільного тенісу або стрільби з лука), а ввечері – одне теоретичне, на якому не тільки отримують інформацію про своє життя в новій якості, але спілкуються між собою.
Саме це цілодобове спілкування та відсутність рідних, із їх деколи надмірною турботою, роблять роботу в таборі результативною. Адже інструкторами “новоспечених рекрутів” є хоч і досвідчені, але такі ж самі неповносправні у візках люди. А принципом життя, що його пропагує організатор таборів активної реабілітації – Ресурсний центр незалежного життя у Львові, є гасло: “Навчився жити в кріслі-візку незалежно від сторонньої допомоги сам – навчи цього іншого!”
Завдяки тому, що в українських людей з особливими потребами нарешті з’явилася хоч якась надія на повноцінне буття в суспільстві, значно збільшилася тривалість їх життя. За словами лікаря фтізіоортопедичного відділення шпиталю для інвалідів війни та репресованих Ярослава Дробота, усього 15 – 20 років тому люди не “витримували” у візках більш ніж 7 років. Зараз уже є такі “старожили”, котрі, незважаючи на те, що їх ногами стали колеса, провадять активне життя й понад 30 років.
Але й нині вистачає проблем з адаптацією людей з особливими потребами до повноцінного життя в суспільстві. Найбільшою, як зазначив виконавчий директор Ресурсного центру незалежного життя у Львові Ярослав Грибальський, є відсутність належних соціальної та реабілітаційної служб. А саме вони мали б допомагати людям, котрі зазнали травми хребта (щороку таких в Україні з’являється 30 – 40 осіб), повернутися до життя, не втратити до нього інтересу. Адже є випадки, коли і після травми люди не тільки знаходять собі цікаву роботу, але й створюють сім’ї та народжують дітей.
Однак у структурі Міністерства охорони здоров’я України ще досі немає реабілітологів, хоча таких фахівців Львівський інститут фізкультури готує з 1995 року. А служби соцзахисту обмежують свою роботу видачею пенсій з інвалідності.
Досі існує проблема з візками. Вітчизняні виробники вже навчилися “копіювати” моделі активних візків, які отримуємо з гуманітарною допомогою із Заходу. Але на відміну від американських чи шведських візків, що мають вагу від 4 до 17 кг, найлегші українські конструкції важать не менш ніж 20 кг, а їх ціна коливається в межах тисячі гривень. Погодьтеся, таке по кишені не всім.
Відтак, поки що питання адаптації людини з особливими потребами в суспільстві є справою самої неповносправної особи. Але позитивні зрушення вже відбулися. І основне, що суспільство позбувається байдужості до проблем людини у візку. У місті все частіше після ремонтів доріг зникають штучні бар’єри – бордюри, з’являються пандуси. А це головне.
|
|
