Як ми проміняли галичину на україну
ПАВЛІВ
Приглядаючись до дискусії в “Поступі” на тему долі Галичини та галичан, і я хотів би додати свої дві краплі гіркоти до цієї чаші розпачу. Це справді сумно, коли на 10-у році незалежності України західні українці повинні ставити собі класичні запитання: “Хто винен?” в жалюгідному становищі народу, який значною мірою спричинився до з’яви цієї незалежності, і “Що робити?”, щоби зберегти свою традицію – культурну, мовну, навіть духовне існування королівського колись народу.
Як це сталося? Найбільшою нашою помилкою стало те, що на хвилі ейфорії ми дозволили використати наші зусилля, скеровані на вивільнення народу з більшовицького ярма, для відокремлення УРСР (якої ми на добру справу ближче й не знали) від Росії, яка, здавалося, стала на шлях радикальних змін у напрямку демократії, і створення так званої “незалежної України”. Збило нас із пантелику те, що в часи окупації, називаючи себе українцями, ми забували додавати “галицькими”.
Хто за Союзу називав себе українцем? Основна маса населення сучасної України (зокрема на схід від Збруча) вважала себе “радянськими людьми”. На запитання про більш детальну самоідентифікацію можна було почути: “Ми кияни, харків’яни, полтавчани тощо”. Українцями ж себе називали галичани, буковинці та частина закарпатців, а також українське населення Польщі, Словаччини, Румунії й еміграція США та Канади. Як з’ясувалося на зламі 80 – 90 років ХХ ст., усі ці групи мали різне розуміння свого українства та візії України.
Та найбільш непримиренними є все ж розуміння українства західними українцями та “новими” (або “після-перестроєчними”) з обох берегів Дніпра.
Будучи протягом кількох років “киянином”, я намагався зрозуміти причини зверхнього ставлення наддніпрянців до західняків. Їхня агресивність щодо нас дуже нагадувала поведінку одного зі слуг, котрого господар назначив старшим над іншими на час своєї відсутності. Сьогодні я майже певен, що цей “феномен” має дві складові: комплекс “хама, який став паном” і, по-друге, постійне очікування, що господар от-от повернеться. Треба кілька років прожити серед східняків, щоби переконатися в існуванні наддніпрянського шовінізму, в основі якого (як і решти шовінізмів у світі) лежить несприйняття і нелюбов до всього “іншого”, зокрема, коли це “інше” є дуже близьким і може часом претендувати на автентичність більш переконливо, ніж оте “своє”. І мова наша для них – надто “польська”, і церква наша для них –”неправильна”, і звичаї наші – “якісь не такі”. Звідси й парадоксальна, здавалося б, ситуація: для пересічного мешканця “великої” України “рускій чєлавєк” є ближчим за духом від західного українця.
Умотивовано це й історично: ми ніколи не були одним народом (можемо говорити лише про спільне коріння) і не стали ним за останні 10 літ, бо могло б це трапитися лише ціною відмови від нашої традиції. Чи за цих 10 років ми мали б почати співати “степових” пісень або “повернутися” в православ’я, а може – визнати Жовтневу революцію за “частину нашої історії”?
Що ми втратили? У найкращому випадку – 10 років, у найгіршому – відчуття Батьківщини. Говорячи про те, що ми втратили, потрібно пам’ятати, що ми мали.
По-перше, ми мали “людський потенціал”. Західна Україна не володіла капіталами, не відзначалася промисловістю, але мала неймовірну кількість “кадрів” для побудови демократичної країни. Де вони?
Це питання делікатне. Скажеш, що всі виїхали, – образяться львів’яни, чернівчани, іванофранківці, тернопільці. А з іншого боку, щоразу приїжджаючи до Львова, ловиш себе на питаннях: “Ну де вони?” або “Якщо ви такі розумні, то чого ви такі бідні?”. Щодо тих, котрі виїхали, можна дискутувати, втрачені це “кадри” чи заінвестовані. На мою думку – втрачені. Розраховувати сьогодні на киян “зазбручанського” походження було б так само помилково, як колись сподівалися на московських “українців”. Більшість із них зробили свою столичну кар’єру саме на “інтегруванні” західних українців у формах, потрібних їхнім київським, дніпропетровським чи донецьким працедавцям.
Друге, що ми мали, – це початки громадянського суспільства. Усе це згодом видусила з нас у братніх обіймах незалежна Україна. Чи втрачено цей досвід безповоротно? Після того, як галичани масово проголосували за екс-кадебіста Марчука та посткомуніста Кучму, можна сказати, що так. Але кількість людей, які прийшли у Львові на зустріч із Папою Римським, залишає все ж якусь надію. Скільки з цих людей усвідомлює, що нашою Вітчизною є Галичина чи Буковина, а Україна – це тільки держава, у якій ми живемо ?
Сьогодні проблема нашої галицької чи буковинської самоідентифікації не є навіть питанням “сепаратистських настроїв”, а питанням того, що буде і з нашим майбутнім, і з нашим минулим.
Володимир Павлів, Варшава
|
|
