Відпочиваймо - "і нехай весь світ зачекає..."
КРИМ
Зоряна ІЛЕНКО
|
Про Крим писалося доволі багато, однак буваючи у цих місцинах, відчуваєш інше життя. Якийсь приплив енергії, неймовірні пейзажі, а головне – море.
Ми прямували у район Фороса, де, як говорили нам знайомі, відпочинок просто фантастичний. Узагалі, Кримський півострів доволі невеликий. Його північне узбережжя вкрите горами, які обриваються десь у морі крутими скелястими схилами. До речі, якщо вдаватися у географію, то найвищими горами Криму є Роман Кош (1545 м), Ай-Петрі (1232 м), Чатир-Даг (1527 м).
Залізниця
Як виявилося, на нас чекала досить важка дорога. Своїм дискомфортом потяг “Львів-Сімферополь”, мабуть, мало чим відрізнявся від інших таких же поїздів-”далекобійників” нашої країни. У вагоні, в якому ми їхали, не відкривалося жодне вікно і не працював кондиціонер, який, як ми з’ясували згодом, повинен бути у кожному вагоні. Аби придбати квитки, треба бути справжнім чарівником.
Касир переконує, що місць немає, – і що з того, що квиток коштує 60 гривень. А з огляду на те, що треба платити за білизну, оскільки власною користуватися заборонено, хочеться попити чаю та щось поїсти за 32 години поїздки, то реально на дорогу у два боки витрачаєш щонайменше 150 гривень.
Для залізниці, в принципі, був би від цього непоганий прибуток. Але де там... Як-то кажуть, знайома “совкова” картина: у касі квитків немає, а вагони напівпорожні. У нашому вагоні були зайняті лише чотири купе.
Ось нарешті й Сімферополь. Звідси ми електричкою добиралися до Севастополя. Проїзд, звичайно, набагато дешевший: майже 4 гривні, комфорт такий же – препаскудний. Більше ніж за дві години можна надивитися всякого. Жінки зі сумками з продуктами просто у вагоні щось продають, причому деруть з мандрівників утридорога. Узагалі, сервіс у вагоні стосовно придбання будь-чого був навіть нав’язливим. Після того, як пронесли пиріжки, хтось уже тицяв під носа шкарпетки, а далі – цукерки, персики... і навіть молоко. Маршрут із Сімферополя до Севастополя жартома називають “дорогою десяти тунелів”. Електричка час від часу пірнає у темряву тунелю: десь на поверхні – тонни каменю, а ми усі – немов кроти, однак намагаємося вирватися до світла.
Мис Айя
Севастополь зустрів якимось незвичним гамором та метушнею. Коло нас бігали таксисти, які пропонували машину. Ми скористалися такою послугою, однак замовлення робили ще зі Львова, і це нам обійшлося набагато дешевше. За проїзд із Севастополя до мису Айя ми заплатили лише 60 гривень. А далі – мальовничі краєвиди, далекий обрій, серпантин вузької дороги, яка то підіймалася, то опускалася. Це – Кримські гори, що простяглися від Феодосії до мису Айя, крайньої точки цих гір.
Мис Айя височіє на 558 метрів. Бухта розмістилася під горою Куш-Кая (Пташина гора), яка підійнялася над урочищем Батіліману і бухтою Ласпі.
Років зо три тому на мис Айя без перепустки потрапити було неможливо. Заборонений об’єкт був відокремлений від зони відпочинку шлагбаумами. А щоб потрапити на Форос, інколи доводилося проходити навіть через воєнізовану охорону. Та й не дарма: президентські дачі. А цього року – як ніколи... Проїзд майже всюди забезпечують гроші. Деякі “аргументи” для того, щоб “переконати” місцеву охорону, – і ми опиняємося у справжньому заповіднику. Лісничий відразу пояснює правила перебування у заповідній зоні, тицькає пальцем на інфраструктуру (один бар на відрізку в десять кілометрів), дає пакети для сміття і бажає нам гарного відпочинку.
Дешевий комфорт, харчі і видовища
Десь у небі пролітає дельтаплан. Як згодом з’ясувалося, обійдеться таке задоволення у сто гривень, і все це – за п’ять-сім хвилин польоту. А хвилі моря нагадують безодню. Правда, замріяність десь зникає, коли доводиться розставляти наметове містечко. Це – знову якісь буденні клопоти, і та ж рутинність, що у буднях, і спогади про те, що залишилося десь у Львові. Ми розставили намет над урвищем, внизу якого об каміння билися хвилі. За те, що намет стояв у заповідній зоні, з кожної особи за добу бралася платня у три гривні. Кажуть, що це ще недорого. І взагалі, місцеві стверджують, що про такий дешевий комфорт багатьом і не снилося...
Може, воно й так. Правда, хотілося чогось такого надзвичайного... Бо кайф від щоденної ловлі риби, збирання крабів та молюсків якось ставав трохи нав’язливим. Не знаю, як кому, а мені було трохи сумно. Можливо, тому, що ще в останні дні я шалено не хотіла їхати. Мене щось тримало тут, у місті старого Лева, і я шалено хотіла пройтися місцевим парком культури, сподіваючись на якусь казку, геронею якої була б і я. Правда, не всі казки збуваються. Та й зла реальність виявилася підступною.
Аби розвіятися, я стала постійним клієнтом місцевого бару, де дітлахи купували морозиво десь за дві гривні чи й дорожче, напої й шоколад – не дешевше трьох гривень, а за чіпси платили сім. Якщо ж хтось бажав попоїсти, то викладав доволі “круглу” суму, як у місцевому фешенебельному ресторані. Але ми ж на те і є відпочиваючі, які цілий рік гроші збирають для того, аби за десять днів витратити їх усі. Туристи не надто шкодують свої кровно зароблені гривні на харчі й видовища. Аби вони тільки були...
Море і гори
Але зараз – про інше. Про ті води, які омивали нас своїми теплими течіями, про медуз, що лоскотали наші тіла, про водорості, в яких часто плуталися дітлахи. І про великі хвилі, які розбивалися об каміння... А коли море добряче набридало, ставали ми до нього спиною – і дивилися на нас звідкись здалеку величезні скелі, що так і кликали... Ось тут і кидали ми все, і прямували кудись угору, куштуючи смак власного поту і відчуваючи неймовірне задоволення висоти. Десь на мить захотілося стати птахом – і полетіти далеко-далеко. Аби лише крила тримали – чи бодай фантазія.
Кримські гори – справжній рай для альпіністів. Вони відпрацьовують тут свою майстерність ще з 40-х років. Окрім високих гірських стін з уже передбачуваними маршрутами, є серія доволі добре обладнаних коротких скель з різними ступенями складності від 20 до 60 метрів заввишки для попередніх тренувань альпіністів-професіоналів чи тих, хто вперше хотів би подолати гірські висоти.
Найбільш відомим об’єктом сходження з добре описаними маршрутами є Фороський Кант. Це такий собі бастіон висотою 300 метрів, який відрізняється від інших гір своєю крутизною. Гори з величезними карнизами, чи, як жартома кажуть альпіністи, – “поличками”. Тут є і трав’янисті місцини, і сам лише камінь, який інколи обростає лишайниками. Найпопулярнішим маршрутом Канту вважається “Лівий ромб”. Часто сюди приходять тільки професіонали.
А ще у Кримських горах, неподалік від мису Айя, є так званий “Загублений світ” – світ печер, які живуть власним життям. Ті печери, які загубилися у чорноморських водах, “плюються”, “кричать”, “скандалять”, “обливають” водою тощо. Такий собі природний атракціон страху і несподіванок для тих, хто сюди приходить.
Але ми завжди поверталися до мису Айя, де в заповідній зоні стояли наші намети, і незвичні низькорослі дерева ще раз стверджували те, що ми часто чули раніше: мовляв, ліс цей не вирубували протягом тисячі років. Він зберігся ще від Адама і Єви – так кажуть тамтешні жителі. Ліс, у якому і затишок, і спокій, і величезні цикади, що своїм співом ще і ще раз нагадують: людина тут – лише гість.
Де б ми не були, усе ж повертатися до домівки завжди приємно. І нехай відпочинок – вдалий чи не зовсім – відходить десь далеко у спогади, все ж будуть інший день і інший відпочинок – правда, деінде. Однак кожен, хто мав нагоду побувати в Кримських горах, пам’ятатиме цю велич, цю незбагненність якогось поклику – чи то душі, чи то розуму, чи то натури, поклику в невідоме та чарівне, незвичне й небайдуже. І ця мить запам’ятається назавжди. “І нехай весь світ зачекає...”
|
|
