Реквієм за вампіром
До виходу в прокат фільму "Тінь вампіра"
НОВЕ КІНО
Петро ВОРОПАЙ
|
У кожного з нас є свій сантимент до вампірів. Загадкові створіння, що встають із своїх трун по ночах, щоб пити кров смертних, перетворюючи їх на подібних до себе вічних блукальців. Виснажені, бліді, із неприродно витягнутими вухами і налитими кров’ю очима, загостреними зубами і пронизливим поглядом... вони прекрасні.
Книг про вампірів чимало, але фільмів набагато більше; чого вартий перелік лише найбільш вдалих інтерпретацій стокерівського роману – “Носферату” Мурнау, “Носферату” Герцога з Кінскі, “Дракула” Копполи... А ще були й інші, не пов’язані зі Стокером, від “Голоду” із Бові та Деньов до “Інтерв’ю з вампіром” із Крузом і Бандерасом.
Ми любимо вампірів або ненавидимо їх, але не завжди усвідомлюємо, що наші до них почуття відсотків на дев’яносто обумовлені тим, який фільм про вампірів ми подивилися першим. Іншими словами, древні, як світ, вампіри для нас – лише діти кіно, не більше і не менше.
Звичайно ж, це не випадково. Чому режисери не втомлюються знімати фільми про вампірів: від новатора-експресіоніста Мурнау в 20-х до нахабного постмодерніста Тарантіно в 90-х? Очевидно, одне з пояснень – у джерелах легенди про романтичних кровососів. Вампір у народній свідомості – небезпека, але лише в другу чергу; а насамперед, вампір – романтичний одинак, сильна особистість, настільки дивна і не схожа на інших, що весь світ неминуче ділиться на тих, хто піддається їхнім чарам (насамперед, сексуальним), і тих, хто має намір із ними боротися. Коротше кажучи, вампір – одіозна творча особистість, зірка, небезпечна для звичайної людини. Як і кінематографіст, єдина людина від мистецтва, який одержав статус “священного чудовиська” у ХХ столітті. Режисер або актор – той же вампір, що висмоктує гроші й енергію зі своєї аудиторії. Про це досі ніхто не говорив. До появи “Тіні вампіра”. Фільм цей далекий від досконалості, але говорить про дуже істотні речі.
Власне, розглядати “Тінь вампіра” можна на трьох рівнях. Перший – прототипи розказаної історії, реальні діячі німецького кіно 20-х років. Другий – не менш реальні діячі 2000-го року, ті, що зібралися для здійснення досить дивного проекту. Третій – персонажі, що об’єднують двадцяті і наші роки, що живуть на екрані, і тому – вигадані.
Отже – герої цієї історії, що давно ввійшли в легенду, але ми про це практично нічого не знаємо. Крім одного інтерв’ю й уривчастих описів сучасників, про особистість Фрідріха Вільгельма Мурнау відомо вкрай мало – і це при тому, що Мурнау може бути включений у десятку найвпливовіших персонажів у світовому кіно. І далеко не десятим. Дракула – один із найпопулярніших (разом із Шерлоком Холмсом) кіноперсонажів, про нього знято понад сто фільмів, а про вампірів узагалі – більше трьохсот. Проте мова йде про образ, придуманий Мурнау! З усіх фільмів режисера, якого називали генієм при житті, збереглася навряд чи третина, ми не знаємо точно навіть того, чи був він гомосексуалістом (єдина міфологічна деталь, що хоч якось характеризує Мурнау). Мабуть, і про нього, і про фільм точно відомо лише те, із якою фантастичною завзятістю постановник і вся знімальна група трималися за проект, що був здійснений усупереч волі вдови Брема Стокера – звідси і взялося безглузде слово “Носферату”, ім’я графа Орлока замість Дракули і Бремен замість Лондона.
Актор Макс Шрек; при житті про нього говорили як про “нічим не видатного”, після смерті назвали великим. І як і раніше – жодної інформації, жодної важливої для історії ролі (крім Орлока), і навіть неясно, чи власним ім’ям він був названий у титрах: надто добре все сходиться – “Шрек” по-німецьки “страх”... Фрау Шрьодер – овіяна легендами, як усі кіноакторки, і її постачальник морфію – оператор Фріц Вагнер, що працював пізніше з Лангом у “Метрополісі”, продюсер Албін Грау, пов’язаний із езотеричними масонськими гуртками в післявоєнній Німеччині 20-х років... І чим менше ми знаємо, тим більше зачарування в чорно-білих кадрах, що донесли до нас невиразне послання через неясні десятиліття.
З нинішніми творцями “Тіні вампіра” усе набагато прозаїчніше. Сценаристові Стівену Катцу, очевидно, одержимому “Носферату”, спала на думку ідея: а що коли Макс Шрек і справді був вампіром, а поведений на реалізмі і школі Станіславського Мурнау підрядив його зніматися у своєму фільмі, пообіцявши за це кров головної героїні? Продюсери, серед яких був – на жаль – і Ніколас Кейдж, зраділи і почали шукати режисера: знайшовся щасливий дебютант Еліас Мерідж – до того ж знавець історії кіно (читає лекції в Музеї Карнегі й Американському Кіноінституті). У результаті утворився продюсерский проект: ідея виграшна – решта додасться. Катц так і не став доробляти діалоги, а Мерідж вирішив не підключати надмірну фантазію і йти за сюжетом. Правда, якщо з постановником Кейдж і схибив, то з кастингом – навпаки: такого зоряного тріо кінематограф не бачив давно. Джон Малкович у ролі Мурнау, божевільний творець, і його герой, породжений сном розуму: Шрек-Орлок у виконанні Віллема Дефо.
Дефо дуже страшний сам по собі, і використовуючи його у ролях демонів режисери свідомо виграють (Лінч у “Диких серцем”, Кроненберг у “Екзистенції”, Остер у “Де ти, Лулу?”), а інші образи провалюються (Дефо-Ісус у “Останній спокусі Христа” Скорцезе). Тут Дефо не просто чудовисько, а чудовисько з чудовиськ: неймовірно схожий на Шрека з “Носферату”, актор “передового методу”, що не знімає грим ні за яких обставин, із півметровими брудними пазурами, стесаними іклами, вибалушеними очима.
На завершення – знаковий актор Удо Кір, диявольський Крюгер із “Королівства”, старий вампір у недавньому “Блейді” і молодий Дракула в “Крові для Дракули” Моррісі, тут же – продюсер Грау.
І от результат: у персонажах, що діють на екрані і віртуозно сполучають кадри з “Носферату” із новітніми шанобливими фальсифікаціями, зіштовхуються і намагаються змагатися Мерідж із Мурнау, Катц із Генріком Галеном, Кір із Грау, Кетрін Маккормек із Гретою Шрьодер, Дефо зі Шреком...
Зрозуміло, програють. Усі, крім одного Дефо, якому вдалося зловити і передати головне – екзистенціальну тугу вампіра за світом живих людей, що і змушує його вплутатися в божевільний проект – зніматися в кіно, хоча б тільки ночами. Але одного актора недостатньо. Фільм не відбувся. Зрозумівши, що вампір справжній, глядач починає нудьгувати, оскільки на цьому сюрпризи закінчуються.
І все ж, дивитися “Тінь вампіра” приємніше, ніж більшість вампірських фільмів останніх років. Тематика закрита, хоча фільми знімати не припиняють. Закрили її двоє: Френсіс Форд Коппола, що зняв першу адекватну екранізацію роману (“Дракула” Брема Стокера”) і своїм скрупульозним методом виключив можливість подальших тлумачень, і Квентін Тарантіно, що вдосталь познущався у компані з Робертом Родрігесом над вампірами та боротьби з ними у “Від заходу до світанку”. Відтоді вампірів намагався воскрешати Карпентер, потім були безнадійно-кічеві потуги, і кожному були ясно: вампіри померли.
“Тінь вампіра” – плач за ними, реквієм, відхідна молитва. Звідси і більш глибоке значення назви стрічки: лише тіні великого графа може воскресити сучасне кіно. Переставши відчувати інтригу, усе більше відчуваєш тугу Меріджа, Катца, Кіра і Дефо за вічними мандрівниками з палаючими очима і кривавими зубами, що стільки років були живішими за всіх живих і раптом померли, забулися вічним сном. І куди ми без них? Туга за вампірами – туга за справжнім кіно, що відійшло в історію з приходом комп’ютерного століття. У “Тіні вампіра” за Дракулою плаче осиротілий світ кінематографу, і глядач приєднується в риданнях до творців стрічки. Хоча, мабуть, дивлячись на старого Носферату, плекаєш останню надію: може, вони заснули не назавжди? І з радості будь-хто – режисер, актор або вдячний глядач – підставить їхнім спраглим зубам свою шию.
|
|
