Рок-Тарапунька і поп-Штепсель української естради
Українські зірки очима закордонних меломанів
РОЗДУМИ
Михайло Файнгольц, Москва
|
Музичні антиподи, групи “Воплi Вiдоплясова” і “Океан Ельзи”, однаково подобаються російському меломанові.
Лід і вогонь, піт і антиреспірант, шинок і супермаркет: щось подібне пригадується, коли перед тобою спалахують мегазірки української поп-музики – “Воплi Вiдоплясова” і “Океан Ельзи”.
І тих, і інших активно крутять у московському ефірі – і тих, і інших усе рідше бачать на Україні. На батьківщині обидві групи цінують набагато менше, ніж у сусідніх палестинах, але обидві співають українською мовою від модних “кутюр’є” – Леся Подерев’янського і Ліни Костенко.
На цьому список збігів вичерпується. Про небо, кохання і життя Скрипка співає зовсім по-іншому, ніж Вакарчук. “Воплi” оголошують небо в галушках, хлопці на мопедах гасають по закурених містечкових дорогах, колосяться поля, і дівчата з коромислами (шкіра, як сметана, біла) йдуть нахабнуватою зграйкою до колодязя. Біля колодязя – оголошення: “Сьогодні в клубі – індійське кіно”. З такого приводу бригадир розпустив трактористів по домах. Після сеансу в клубі, звичайно, будуть танці – “Модерн Токінг” і “Боні Ем”.
Це – стовідсоткова правда життя. Не вірите – побувайте в будь-якому українському селі. Де, по-вашому, надихнувся спортивними штанями з лампасами Олег Скрипка? Звичайно, у глибинці! Джинсу тут носять лише відірвані від ґрунту діти сільської інтелігенції.
“Океанавти” штанів не носять і про сільраду не співають. Це дуже модна і дуже стильна група. От Вакарчук недавно пофарбував нігті, а по українському ТБ регулярно показують рекламний ролик, у якому “ельзівці” щасливо регочуть, рекламуючи “Пепсі-колу”. Усе, як у нормальних пацанів за кордоном. “Океану” пасувало б присудити премію за винятково вдалий досвід щеплення модного брит-попу до пострадянської дички.
Ні, нових Blur і Oasis із них не вийде, але мелодика і гармонії в їхньому новому альбомі бездоганні. Самі музиканти говорять, що це їхня найкраща робота.
Не буду сперечатися, тому що знаю людей, які плачуть, вбираючи барабанними перетинками хриплуваті осанни, проспівані голосом Вакарчука.
А щоденники і зошити незалежних семикласниць обліплені фотографіями цих хлопців. Чим не феномен? Гуд бай, герої “Району Мелроуз”. Та й Брітні Спірс тут вихідна.
Багатослівна поетика “Океану Ельзи”, на подив багатьох, сподобалася і мешканцям російської столиці. Чому так сталося – привід для окремої розмови.
Набагато зрозуміліше, коли хвацький суржик Скрипки і Ко спричиняє приємні вібрації в організмі.
“Воплi” руйнують всі стереотипи – позначається “французький етап” в історії групи. Приїхавши у паризькі музичні університети зі своїм малоросійським харчем, вевешники повернулися “громадянами світу”. Пісня “Махатма”, наприклад, цілком могла б бути написана і про Григорія Сковороду, і про Дон-Кіхота Ламанчського.
Легко уявити собі Скрипку, який співає на суахілі, а соло-гітариста Рогачевського – за лабанням кантрі-вестерну на банджо.
“Океанавти” до таких фокусів ще не готові. “ВВ” свого часу пройшли шлях від канонів “Діп Перпл” і радянських ВІА 70-х до п’янкого шарму слов’янського Pogues, “Океан Ельзи” вдає із себе ультрасучасних англосаксів, обираючи для імітації кращі зразки у стилі Radiohead.
З усього видно, що невтомний експериментатор Том Йорк і його спільники – творче альтер-его Вакарчука.
А Скрипку і Піпу питання відповідності до кого б то не було вже давно не хилюють. Вони відповідають перед Всесвітом власного смаку, місця там досить, білих плям – безліч, а виходить, що фанати можуть спати спокійно.
От так у суспільній свідомості вони і йдуть нога в ногу – Тарапунька і Штепсель, інь і янь української поп-музики, такі різні, золото на блакитному. Стоп, це, здається, вже інша пісня.
|
|
