Почуття реальності
ТЕАТРАЛЬНИЙ СЕЗОН
Галина КАНАРСЬКА
Ось і завершився театральний сезон у нашому місті. І невідомо, тішитися з цього, чи сумувати.
Намагаюся пригадати найщасливіші театральні хвилини цього сезону і ...пам’ять чомусь мовчить.
Невже справді нема що згадати за весь театральний сезон?! І раптом розумію, що театральне полотно моє дуже обмежене, як і більшості ,а можливо, і всіх львівських театрознавців. Бо хто може пригадати, коли він був на виставах театру Західного оперативного командування чи Першого українського театру для дітей та юнацтва? Першому українському пощастило, мабуть, більше. Чи то через те, що театр розташований у центрі міста і його ніяк не обминеш. Чи то через те, що в театрі працює багато близьких тобі людей і ти все сподіваєшся на диво. Адже театр – це завжди сподівання на диво. Як не прикро, дива не стається. З кожною виставою приходить ще глибше усвідомлення слова “сум”.
Виростає нове покоління, яке, дивлячись на бліду тінь справжніх вистав, свято переконане, що ці вистави – найкращі у світі. У це поступово починають вірити й самі актори. Їх можна зрозуміти: актор завжди повинен вірити і отримувати сатисфакцію за свою відданість театру, бо це єдине, що він ще має нині в наших львівських театрах. Про матеріальне вони вже не мріють. Хоча багатьох львівських акторів, зокрема з Першого українського для дітей та юнацтва, доля примусила шукати шмат хліба в чужих краях. У коротких телефонних дзвінках додому вони питають про театр. Може, комусь це може видатися смішним, але це їхнє життя. І їм здається, що якби вони були в цю мить на сцені, то вистава була б зовсім іншою. І ніхто не згадає слів режисера Ади Куниці, що “в одному окремому селі комунізму не збудуєш”.
Ада Куниця і художниця Ірина Нірод були, мабуть, останніми, хто любив цей театр як світ творення. На їхніх казках перехоплювало дух від захоплення не лише малюкам, але й їхнім батькам. Як сумно, що про це залишилися лише спогади. І як добре, що є ці спогади! Саме вони не дозволяють дивитися на акторів як на осіб творчо приречених. Ці спогади дають надію на ренесанс, якщо всі професійні актори не втечуть на край світу.
Думки біжать до щойно завершеного театрального сезону, а Львівський театр ім. Леся Курбаса скликав прес-конференцію з нагоди відкриття театрального сезону. Театр майже не грав цього року у Львові, бо довший час провів на гастролях у США, а зараз повернувся з фестивалів “БоспорськІ агони” і “Херсонеські ігри” з численними нагородами. На обох фестивалях – Гран прі, нагороди преси, нагороди за кращу жіночу роль, за кращу режисуру... Зрештою, найвищі сходинки поступівського рейтингу театральних діячів.
Здавалося б, треба лише тішитися. А ж тут виникає почуття реальності. А воно опускає всіх на грішну землю. І тоді виявляється, що акторам уже вічність не платять зарплати, і хтось втрачає притомність від недоїдання, а американські гастролі – це не тільки мистецький акт, а й спроба матеріально захистити акторів та й, зрештою, змога випустити виставу “Марко Проклятий” за поезією Василя Стуса. Американців дивувало їхнє бажання повернутися, адже кому вони тут потрібні? І яка, зрештою, різниця, чи буде у Львові на один театр більше, чи на один театр менше? Хто це помітить?! Що від цього зміниться?!
Нічогісінько! Про що можна вести розмову, якщо на запитання поважного театрознавця до журналістів – учасників прес-конференції про те, чи були вони на виставах театру ім. Леся Курбаса, більшість відповіла – “Ні”. Пані театрознавець могла б змінювати назву театру і боюся, що в кожному випадку відповідь більшості журналістів залишалася б незмінна – “Ні”...
То до кого ж волати про стан театрів? Від кого вимагати уваги? У влади достатньо проблем, запитайте – нарахують безліч. Глядач в екстазі споглядає черговий серіал. Преса захоплена переважно політичними чи кримінальними реаліями. А театр існує десь за межею нашої реальності.
Хоче Кучинський створити центр Лесі Українки і поставити всі п’єси Лесі – це його особисті проблеми. Отже, кожен режисер у Львові, як і кожен актор, стоїть перед реальністю непотрібності рідному місту. Чи надовго вистачить їм сили для боротьби? Чи не дочекаємося ми дня, коли у Львові не залишиться жоднісінького митця і жодного актора? Що скажемо тоді? Це і стане нашим відчуттям реальності.
|
|
